Ми з міста Маріуполя. Повномасштабна війна перевернула наше життя повністю - ми втратили дім, звичне життя, спокій. Вимушено переїхали до Києва і починали все з нуля.

Найважче це переживає наш син. У Маріуполі він бачив багато поранених після обстрілів — ці спогади досі його переслідують. Під час тривог і вибухів він лякається, замикається, бо у пам’яті оживає пережите.

 

У Києві йому було дуже важко адаптуватися в новій школі: інше середовище, нові діти, страхи й переживання, які він носить у собі. Ми підтримуємо його як можемо, але ці рани загоюються повільно.

Найстрашніший день ми пережили тоді, коли снаряд влучив прямо в нашу квартиру. Це був момент, який неможливо забути. Лише дивом ми залишилися живими - тоді ми якраз були в підвалі. Після цього все остаточно змінилося.

 

Відчуття, що дім більше не захищає, що будь-якої миті може статися найгірше, залишило глибокий слід у наших серцях. Особливо у нашого сина: цей вибух і подальші обстріли стали для нього сильним потрясінням, яке досі відгукується страхом і тривогами.

 

Коли, здавалося, навколо немає жодної опори, з’явилися люди, яких ми ніколи раніше не знали. Вони ризикували власним життям, щоб вивезти нас із міста до найближчого села. Там ми вперше за довгий час змогли хоч трохи перепочити, оговтатися та прийти до тями. Саме ця допомога стала для нас переломним моментом. Вона дала нам шанс зібратися, знайти в собі сили і поїхати далі у невідомість — до Києва, де ми почали будувати життя заново.

Коли ми всі разом ховалися у підвалі - наші сусіди, інші сім’ї, діти - панував страх і повна невизначеність. У ті моменти я намагалася заспокоювати всіх, говорити, що ми витримаємо, що все минеться. Люди довіряли мені, прислухалися, і ця віра тримала нас усіх.

 

Ми безпосередньо зіткнулися з гуманітарною катастрофою. У Маріуполі в нас закінчилося буквально все: їжа, вода, ліки. Ми жили на старих запасах - варенні, залишках круп, консервів. Коли не стало води, ми зливали її з водонагрівачів, щоб мати хоч мінімум для пиття та приготування їжі. Пізніше доводилося збирати сніг, топити його й таким чином добувати бодай якусь воду для найнеобхіднішого. Кожен день був боротьбою за базові речі.

 

Найбільше тримають мене мої діти. Усе, що ми пережили, показало одне - я маю вистояти заради них. Їм потрібно вижити у цій війні, мати шанс на майбутнє, зростати у безпеці та будувати своє життя. Саме думка про те, що вони залежать від мене, дає сили рухатися вперед, навіть коли важко.