Життя стало тяжким, складним, сірим, монотонним. Робота - дім - робота. У житті нема ніякої радості, лише дітки мої мене тримають бути сильною і не опускати руки. Проте найбільше болить мені за дітей, адже вони не знають, що таке повноцінне навчання в школі (то ковід, то війна). Болить за те, що їхнє дитинство, дитинство усіх українських дітей минає у війні. Діти не говорять про своє дитяче, а думають і говорять про тривоги, про війну в цілому, підкидаються від голосних звуків.

 

Життя втратило звичний ритм і змінилося докорінно. Все з ніг на голову перевернулося. Тепер ті проблеми, які до війни здавалися вагомими та критичними, стали такими елементарними та порожніми. Відбулися переоцінки в житті.

 

24 лютого 2022 р. — найстрашніший день для мене, моєї родини. Майже через місяць від початку повномасштабної війни я та дітки вирішили виїжджати з нашого містечка на Чернігівщині, адже довкола стояли окупанти. Ми вирушили на Хмельниччину до мого брата по батьковій лінії. Тяжко було від’їжджати: і морально, і фізично. Лякала невизначеність того, як надовго ми їдемо, невизначеність того, куди ми їдемо. Мій брат, якого я бачила лише в дитинстві, та його сім’я прийняли нас тепло і з любов’ю, ніби знали нас все своє свідоме життя. Наша нова рідня нас підтримувала в усьому, вони намагалися відвернути нас від страшних думок.

 

Через місяць ми повернулися додому на Чернігівщину, яка була звільнена від окупантів. І де б ти не був, вдома найкраще. Але вдячність нашим родичам, які прихистили нас без корисливих помислів, залишиться у пам’яті назавжди. Наша нова родина стала нам рятівним кругом у цій страшній невизначеності. Минуло майже чотири роки від початку повномасштабної війни, але ми досі тепло і душевно спілкуємося з нашими новими рідними.

 

Допомагали один одному: і чужим, і знайомим. У нас вдома були деякі запаси їжі та свій двір, тому деякі харчі були, і ми ділилися ними з рідними та знайомими. Люди плакали від радості і дякували за допомогу.

 

Проблеми були з продуктами харчування, особливо з хлібом, сіллю та деякими медикаментами. Підприємці та волонтери привозили до містечка продукти, ліки тощо. Але це було досить складно, адже містечко було відірване від зовнішнього світу (підірвані мости, довкола орки).

 

У цьому світі мене тримають дітки — у мене їх двоє (10 та 16 років). Вони дають сили рухатися далі, знаходити надію і зберігати віру у краще майбутнє.