Мене звати Лілія Миколаївна. Того дня, 22 лютого, я спала, але прокинулась від дивних "громів". Моя свідомість відмовлялася вірити, що це можуть бути вибухи. Але я розуміла, що ці звуки не можна сплутати з нічим іншим.

Ми були не вдома, мама залишилась сама. Ми не могли зв'язатися з нею протягом перших двох тижнів і не знали жодної інформації про неї або про тих, хто залишився на нашій вулиці. Це були важкі психологічні моменти. Зустріч з мамою через рік принесла найбільші сльози радості у моєму житті.

Мені і моєму чоловікові вдалося приховати свій страх перед дитиною, тому вона спокійно перенесла ті дні, поки ми не переїхали в безпечне місце. Зараз наша родина змушена жити окремо.

Ми повинні були "відпустити" наш дім у Волновасі і почати життя спочатку, будувати майбутнє заново.

Роботи немає з початку війни.

У мене є лялька, яку мені подарували в першому класі у 1989 році в місті Волноваха. Вона вже досить "уставша" від свого віку, але у неї є якась добра енергетика. Ця лялька була улюбленою іграшкою моєї племінниці, а потім моєї доньки. Це, напевно, єдина річ, яка залишиться на згадку про моє дитинство в завжди українській Волновасі.