Я бачила, як щось бахнуло. Мені у вікно добре було видно. Я жила одна в квартирі, і мені було дуже страшно. Навіть не знаю, як передати той жах, що я пережила. І плакала на початку, і не вірилося. 

До 28-го у нас ще були світло і газ, а потім усе відключили зразу. Їжа ще якась була. І ці дні, поки десь стріляли, магазини ще працювали. Я жила на лівому березі в Маріуполі, недалеко від заводу «Азовсталь». 

Тут стадіон – і вже видно паркан «Азовсталі», тож нам було все чути і видно. Я була в підвалі 19 днів. Ми не виходили. Вже до нас і чеченці спускалися, і «ДНРівці». 

Деякі квартири були ще не розбиті, і були такі два чоловіки, мабуть, не з нашого дому, які бігали по квартирах, де не було вже людей, але лишалася їжа, і нам приносили. У підвалі була буржуйка, їсти було що. А вже через 19 днів ми вирішили виходити. Спочатку одна партія вийшла, а тоді вже ми пішли шукати, куди перейти. 

Я зупинилася у Виноградному. Там уже було видно, що заїхали росіяни, прапори свої повісили. Я була одна і не знала, куди мені далі подітися. Тоді мене відвезли в табір для біженців, я там добу пробула. Зі мною речей не було ніяких. До того часу дім наш згорів, і в моїй квартирі на першому поверсі нічого не залишилося. Я досі з милицями ходжу - у мене був перелом шийки стегна. 

Я добиралася сюди через Росію, через Прибалтику, і в Польщі була. З автобуса в автобус пересідала з двома милицями. Правда, сумка була невелика.

У мене такий вік уже – і прийшлося це все пережити. Навчилася, подолала, дякую Богові. Попросила в «ДНРівця» телефон – подзвонити дочці. Вона жила в тому ж мікрорайоні, що і я, але так вийшло, що я одна залишилась. Цей чоловік подзвонив – і донька відповіла! Сказала, що десь на Львівщині вже. Вона мені сказала, куди далі їхати.