Доношенко Вікторія, 11 клас, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №2" Дергачівської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Кіяшко Дмитро Олександрович
«1000 днів війни. Мій шлях»
Здається, це було тільки вчора: ранкові вибухи у Харкові, відчуття безпорадності, розпачу, зневіри, розгубленості і усвідомлення страшного – почалася війна. Дивлячись у вікно, ми з батьками спостерігали, як люди виїжджають з нашої багатоповерхівки, забирають усе, що можна завантажити в автівки.
І єдине питання, яке в цей момент розтинало тишу: що нам робити? Страшно, боляче, тривожно…Все ж таки було прийняте рішення залишитися вдома.
А далі - холодний підвал, такі ж налякані люди, що зібралися вкупі в надії на порятунок, незгасима віра в очах кожного, що все скоро закінчиться, і моторошний гуркіт літаків, які, наче зграя чорних воронів, несли авіабомби на Харків та сіяли смерть.
А ми щоразу молилися, надіялися, що пролетять, не кинуть їх на нас. Наче й досі відчуваю тремтіння рук, завмирання серця і як все життя проноситься за секунди перед очима.
Минали дні, а війна тривала. В магазинах не стало продуктів, в аптеках - ліків. Величезні черги вишукувалися за хлібом. І вибухи, вибухи, постійні обстріли, від яких дрижали вікна у домі і вібрували стіни, і більше ніяких походів у підвал.
Спали у коридорі, на підлозі, одягнені і весь час напоготові. Так минав березень.
З нашого восьмого поверху було видно, куди влучають снаряди, як горять будинки. Лягали спати і не знали, чи прокинемося вранці. Порожній лячний дім і таке ж напівпорожнє місто, немов примара, розбите, обгоріле і зранене, що з останніх сил тримає оборону і не здається.
Ту квітневу ніч, яка стала вирішальною, пам’ятатиму завжди. У сімдесяти метрах від будинку прилетіли і розірвалися артилерійські снаряди, уламки яких влетіли у вікна.
Нас врятував коридор і бетонна стіна, що стала на заваді. Та ніч могла бути фатальною, але, дякуючи долі, ми живі. Спалахнула пожежа, безжальний їдкий дим залітав у розбиті вікна, вибухав шифер, зривалися палаючі автівки у гаражах біля дому.
І вже остаточно було вирішено їхати, невідомо куди, але бігти звідси, рятуватися, триматися усіма руками за життя.
Ніколи не думала, що усе життя може вміститися у кілька валіз, а ще забрала з собою черепаху, папугу і пару квітів як частинку мирного щасливого дитинства. Їхали, лишаючи позаду свої мрії, спогади, речі, які колись були нам дорогі, і не знали, чи повернемося назад, чи буде у нас дім, чи буде він наш.
Важко бути переселенцями, і хоча люди з Полтавської області прийняли нас тепло і гостинно, все ж таки назвати це життям складно.
Усі навколо продовжували працювати, святкували дні народження з шашликами, робили ремонти і будували плани на майбутнє, а ми, мов завислі у часі, тільки чекали, коли ж можна буде повернутися додому.
Життя втратило свій смак і колір.
Після звільнення Харківської області ми нарешті повернулися у рідне місто і переступили поріг свого дому. Мабуть, саме так відчуває себе людина після клінічної смерті або мореплавець, що вижив після шторму, якому доля дала другий шанс на життя. Над нашим домом досі літають каби і ракети, і ніхто не знає, куди прилетять наступні, та місто продовжує жити: нарешті горить у вікнах світло, гуляють діти, гудуть мотоцикли, гомонять бабусі на лавках біля під’їздів.
Кажуть, що вдома і стіни лікують. Це правда, бо навіть із забитими плівкою вікнами рідний дім – наймиліший. Ми навчилися жити серед війни, цінувати кожну хвилину, радіти дрібницям.
Війна триває, залишаючи у наших душах невиліковні рани, що печуть і час від часу кровоточать. В одну мить подорослішали діти, постаріли батьки. Еріх Марія Ремарк писав: «Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі». Впевнена, що мій народ боротиметься до останку за свою свободу, щоб Україна і далі жила й розквітала.
Не можна опускати руки! Нашим військовим потрібен сильний тил, бо ми – їхні крила, а вони – наше світло, і я вірю, що світло неодмінно переможе темряву, і наше українське небо знову стане мирним і безпечним.