Лукіянюк Софія, 9 клас, Старокостянтинівський НВК "Спеціалізована школа І ступеня, гімназія" імені Героя України Сергія Михайловича Бондарчука

Вчитель, що надихнув на написання есе — Фабрикіна Інна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Як швидко летить час… Ніби вчора мене будить тато зі словами: «Прокидайся, доню. Розпочалася війна». Але на календарі жовтень, 2024 рік, а повномасштабне вторгнення триває вже майже тисячу днів.

За цей час трапилося багато подій, які змінили й мене, і моїх рідних та друзів. Першого дня повномасштабного вторгнення я не могла зрозуміти, чи все це насправді: може жахливий сон, чи фільм, чи розповіді про АТО (ООС). Але, ні. Це справжня війна – з ракетами, повітряними тривогами і загрозами для життя. Було страшно. Моторошно. Здавалося, це кінець.

Мій тато, військовий пенсіонер, пішов до ТЦК двадцять четвертого лютого вранці. Памʼятаю його слова: «Я потрібний там, а ви впораєтеся без мене. Буду вас захищати. Бережіть себе». Ми з мамою чекали на нього, не знаходячи собі місця. Мені не хотілося вірити в суворі реалії: щипала себе, намагаючись прокинутися, проте нічого не виходило. Телефонувала бабусі, щоб запитати, як вона, але звʼязку не було. Писала своїм друзям – усім було страшно. Ми не були готові до війни.

Дні йшли, лунали тривоги.

Переживала за тата, який ще в перший день покинув домівку. Молилася за брата, який захищав Україну на Донбасі з 2016 року.

Вони були потрібні на фронті, додому їх не відпускали. Потроху звикала до нового способу життя. Уже невдовзі звичними стали сирени, перестали лякати вибухи, але переживання за своїх рідних лише розросталися. Адже поки я могла спокійно спати, вони були на сторожі, наражаючи себе на небезпеку. Як мені хотілося побачити братика й татка, сильно-сильно їх обійняти та більше ніколи не відпускати в зони бойових дій. Проте я не всемогутня, тож доводилося радіти «плюсикам» від них та мріяти про якнайшвидшу зустріч.

Аби не загубитися в потоці думок, я поставила собі конкретну ціль – навчатися. Могла годинами сидіти за книжками, щоразу вивчаючи все більше й більше. Наука допомагала відволікатися від зовнішнього негативу. Учителі в школі пропонували різні конкурси, а я й не відмовлялася. Розуміла, що це мій вклад у майбутнє: участь у заходах, приурочених українській культурі, написання творів про війну та розповіді іншим про надбання своїх предків тощо. Іноді хотілося здатися, руки опускалися, нічого не виходило. Але на допомогу завжди приходила матуся: своїми мудрими порадами піднімала бойовий дух і додавала мотивації працювати далі.

А ще я постійно допомагала волонтерам: малювала листівки, плела сітки, писала листи подяки для хлопців на передову. А мої навички гри на фортепіано знадобилися, щоб організовувати концерти для військових.

Неодноразово я грала для ветеранів, низько вклоняючись перед ними та дякуючи хоробрим захисникам за їхню службу. Це була справа честі для мене.

Ось уже три роки я живу з очікуванням перемоги. Від невоєнного життя залишилися тільки спогади. А постійні переживання за своїх рідних, нескінченні загрози для життя і новини про загибелі цивільних громадян унаслідок ворожих дій – жахливі речі, що тепер стали буденністю. За цей час мої цінності сильно змінилися. Зрозуміла, що найбільше багатство – це сімʼя. А безпека, мир і спокій – надзвичайно важливі складові щасливого життя.

Війна навчила жити з вірою в серці, цінувати кожну мить, радіти найменшим дрібничкам. Новий день – це можливість творити, надихати, допомагати. Відведений нам час на землі не повернеш назад і не збільшиш. Життя триває тут і зараз.