Я маю сина. Чоловік помер. Я весь час була вдома. Нікуди не виїжджала. Їхати мені нікуди. Коли розпочалася війна, транспорт припинив ходити, нікуди не виїдеш, роботи немає. Добре, що хоч почали давати гуманітарний хліб. Так і виживаємо. 

Рашисти кожен день так стріляють, що вікна тремтять. І я сама не знаю, куди мені бігти і що робити. Світло вимикали дуже часто, газу не було. 

Я працювала, потім втратила роботу і стояла на біржі. Потім транспорт перестав їздити, добиратися було нічим. 

Хвилююся: не знаю, що буде в майбутньому. Я живу на центральній вулиці, лягаю і не знаю, прокинуся чи ні.

Хотілося б, щоб уже сьогодні закінчилася війна. Коли вона закінчиться, відомо одному Богу. Хотілося б працювати, продовжувати жити, спілкуватися. Щоб люди не були такими роздратованими, злими один на одного.