У перший день повномасштабної війни ми прокинулись о п’ятій ранку і почули перші вибухи. Ми одразу не зрозуміли, що відбувається, але коли увімкнули телевізор, то з'ясували, що розпочалася війна.

Я збиралась на роботу, чоловік мене відмовив. Ми залишились вдома і спостерігали, як будуть розвиватися події. Моя сестра навчалась у Маріуполі на кондитера, син навчався у будівельному ліцеї. Що робити? Вирішили, що залишаємося вдома, будемо чекати, що буде далі.

Наступного дня ми вже зрозуміли, що все серйозно. Я хотіла дітей відразу ж відіслати подалі з міста, але нам сказали, що вже розбили залізницю, і виїзду з Маріуполя немає.

Було дуже страшно, тому що місто розпочали сильно обстрілювати, все навколо почало горіти, і ми зрозуміли, що потрібно виїжджати.

Коли ми спробували, нам сказали, що місто повністю заблоковане, і виїхати з нього неможливо. Було страшно, я хвилювалась за дітей – за сестру і сина. Ми намагалися жити в новій реальності.

Другого березня нам сказали, що буде зелений коридор на виїзд з Маріуполя. Ми всі разом поїхали до Драмтеатра, але коли туди приїхали, наші військові відправили нас додому. З того часу у місті не стало ні світла, ні зв'язку. Ми повернулися додому і розмірковували, як нам вибратися з Маріуполя, тому що обстріли були дуже сильними. Спати було взагалі неможливо, я два тижні не спала. Сиділи здебільшого у підвалі.

Було дуже страшно, тому що прилітало в сусідні будинки, вони горіли. Ми хвилювалися, щоб у наш дім не прилетіло. Готували їжу у чавунному каміні, який побудував чоловік. Пристосувалися. Запаси продуктів у нас завжди були.

Обстріли Маріуполя посилювалися. Прилетіло у великий будівельний супермаркет, і ми зрозуміли, оскільки ми не можемо виїхати з міста, в будь-який момент можуть поцілити у наш дім. Я бачила перед собою смерть, не розуміла – чи залишимося ми живими, чи ні. Було надзвичайно страшно. Ми молили Бога, щоб був хоч якийсь коридор на виїзд із Маріуполя.

Якось я стояла біля вікна. Ми жили у приватному будинку навпроти порту. Світла не було, і я почула гудіння літака.

Я побачила, як він скинув бомбу прямо на порт, і це було настільки страшно! До мене тоді прийшло розуміння, що росіянам нікого не шкода. Їм байдуже на людей, дітей. І якщо вони скинуть бомбу на наш дім чи на сусідський, то це ніби ти дивишся в очі смерті.

Ти розумієш, що виїхати неможливо, зробити нічого не можеш, просто сидиш в очікуванні, що ж буде далі. Це було так страшно, коли літаки скидали бомби, вони це робили прицільно.

А другий страшний момент був під Запоріжжям, коли ми евакуйовувалися. Окупанти почали обстрілювати машини, які виїжджали з Маріуполя. Ми лежали в окопах, як нам порадили українські військові.

Вороги поцілили в останню машину колони. Там були дорослі і діти в крові. Шість осіб постраждало, вони були в тяжкому стані, але нібито живі.

Коли ми виїжджали, дорога була вся в мінах. Ми не знали, куди ми їдемо, де зупинимося. Я сама з Івано-Франківщини, думали їхати до родичів. Так і вирішили, зараз ми тут.

До війни у нас з чоловіком була робота. Чоловік – будівельник, він займався ремонтами, я працювала в санаторії, а коли він закрився, я стала прибирати квартири по Маріуполю і випікала торти. Зараз ми обоє без роботи, тому що живемо в невеличкому селі. У місто ми не переїжджаємо, бо там може бути неспокійно.

В Івано-Франківську у мене діагностували рак молочної залози, хоча до цього у Маріуполі все було добре. Жахи війни спровокували цей рак. Зараз лікуюсь, тому не можу працювати.

Хотілося б, щоб війна закінчилася швидше, тому що страждають люди. Війна приносить тільки біль і жах.