Родині з Охтирки, яка постраждала вже у перший день війни, дуже допомогли на заході країни. 

Саме на Охтирку були скинуті перші бомби у цій війні – фосфорні, 500-кілограмові, заборонені міжнародною конвенцією. Були ракетні влучання в дитячий садок, куди ми не повели онуку у той день. Це було дуже страшно. У мене маленька онучка та старенька мама. А сама я з інвалідністю третьої групи. 

У перший день війни я була на роботі. До мене підійшов знайомий і сказав: «Збирайся бігом! У нас на площі стоять танки». А я сказала, що не повірю, поки сама не побачу. Він спитав, хіба я не чую, як вибухає за собором? А я все одно не вірила.

Потім вибухи були ще сильнішими, онучка плакала. Ніде не можливо було продуктів купити, у будинку було холодно, ще й сирени гуділи. Літаки кружляли прямо над головою.

Я не знаю, як ми це все пережили, як витримали! Дякувати тому, що в нас військова частина, і хлопцям велика подяка, які готувалися й дали відсіч тій нечисті.

Ми вирішили виїжджати з Охтирки. Не могли деякий час заправитися, знайти пальне, щоб якось виїхати. П’ятнадцятого травня ми поїхали на захід України. Їхали світ за очі. Люди нас прийняли дуже гарно, такого ми не очікували. Я їм вдячна досі, що вони нас приютили. Дуже гарне ставлення було, щиро нам співчували.

За пів року до повномасштабного вторгнення в мене помер чоловік. Я від того лиха не оговталася ще – і тут це.

Скільки знайомих, сусідів, хлопців-військових загинуло! Коли війна, то я розумію так: військові воюють із військовими, але не з мирним населенням. Його не чіпають і не бомблять. І коли беруть полонених – з ними так не поводяться.

Я нашим військовим вдячна. Не висловити ту вдячність за їхню хоробрість, за те, що стали на захист не тільки нашого міста, а й країни. Війна всіх згуртувала. 

Я живу в Україні, я її люблю, я її ні на що не проміняю! У мене була можливість поїхати в росію та Білорусь, але я обрала Україну. І виїжджати звідси у мене немає бажання. Ми переживаємо, що немає світла, тепла. Але головне – щоб хлопцям нашим вистачало терпіння, натхнення, аби вони не хворіли, сидячи в отих холодних окопах, нас захищаючи, даючи нам можливість хоч декілька годин поспати.

У нас з’явилися зовсім інші цінності. Ми стали радіти елементарним речам, які до цього не цінували.

У мене є тільки одна мрія: щоб настав мир у нашій країні. Усе ми відбудуємо, відновимо. Шкода тільки загублених життів, скалічених доль. Душевні переживання, які виникли, швидко не пройдуть. Це позначиться не тільки на правнуках, а й на праправнуках. Головне, щоб жодна родина більше не ховала дітей своїх, батьків, онуків.