Світлана Сергіївна зі своєю родичкою та двома дітьми подолала великий шлях, тікаючи від війни. Вона виїхала з Маріуполя в перший день війни. Окрім документів і кількох речей, нічого не забрала зі своєї квартири. Перетнула майже всю Україну в пошуках безпечного прихистку, але так і не знайшовши його, виїхала за кордон. Тепер чекає на закінчення війни, щоб повернутися на батьківщину. 

Мені 35 років. Я народилася й виросла в селі Донецької області. У 2004 році переїхала в Маріуполь. Навчалася в Маріупольському державному університеті за спеціальністю «Правознавство». Потім вийшла заміж. Спочатку працювала в Маріуполі на заводі Азовмаш, згодом набула адвокатської практики і працювала на компанію. У 2015 році народила дитину. Через чотири роки розлучилася з чоловіком. З сімнадцятирічного віку збирала кошти на житло, бо батьки не мали можливості допомогти. У 2019  році придбала квартиру в мікрорайоні Східний, де й жила з сином до повномасштабної війни. Зробила невеличкий ремонт, купила нові меблі, але не встигла поставити. 

У 2015 році вже були обстріли Східного мікрорайону. У будинок, в якому я тоді жила, прилетіло три снаряди. Саме у той день я дізналася, що вагітна. Після обстрілу боялася жити вдома. Потім мене на чотири місяці поклали в лікарню. 

Ще за два тижні до війни я всюди возила з собою сумку з документами і речами, бо мала погане передчуття. 24 лютого син був у родичів у селі Запорізької області. Я працювала в центрі міста. Напередодні залишилася ночувати в подруги. Зранку дізналася про вторгнення росіян і хотіла з’їздити додому по речі. Та спочатку зателефонувала друзям зі свого мікрорайону, щоб дізнатися, яка там ситуація.

Мені сказали, що вже горять будинки, бо були влучання. Я не ризикнула їхати додому. Зі своєю "тривожною сумкою" поїхала до родичів, у яких була моя дитина, і більше не повернулася в Маріуполь.

У квартирі залишилися всі речі: дорогі матеріально, наприклад золоті прикраси, і дорогі моєму серцю – дитячі світлини й фотоальбом моєї мами, якої вже немає серед живих.

Кілька днів я побула в родичів. Потім почалися обстріли Волновахи. Нам було добре чутно їх. Я хотіла з’їздити в Маріуполь по речі й після цього поїхати у якийсь безпечніший регіон. Однак дізналася з новин, що окупанти ввійшли в Київську і Херсонську області. Я подумала, що вони підуть у бік Нікополя, Бердянська й Маріуполя. Місто вже було оточене з двох боків: з боку Волновахи і Новоазовська. З півдня – море. Тобто залишався лише один шлях відступу – на захід, у бік Запоріжжя. Було очевидно: якщо не встигну вискочити в цей коридор, то опинюся в окупації. Я радила виїжджати всім знайомим з Маріуполя, до яких могла додзвонитися, але більшість із них не прислухалися до моєї поради. У квітні, коли знову з’явився зв’язок, вони телефонували й говорили, що пошкодували про те, що залишилися в місті. 

Я побула в селі ще кілька днів, потім забрала родичку з дитиною – і ми поїхали в Кам’янське, тому що там були колеги, які могли надати нам нічліг. Через три-чотири дні вирішили їхати на захід України, бо все ще не почувалися в безпеці. Ми не маємо родичів чи знайомих у тому регіоні, але ладні були жити в машині, аби тільки подалі від обстрілів. 

Ми їхали три доби, ночували в машині. У Львові нас прийняла знайома моєї подруги. Ми не були особисто знайомі, але вона поставилася до нас дуже приязно, безкоштовно прихистила. Ця жінка запропонувала жити в себе стільки, скільки нам потрібно, але я не звикла зловживати гостинністю, тому активно шукала квартиру. Проте взагалі не було вільного житла. На щастя, зателефонувала моя знайома, яка кілька років тому переїхала до Польщі, й запропастила нас до себе. Я ніколи не їздила на своєму авто за кордон. Мене це лякало, але вибору не залишалося. 

У березні ми приїхали в Польщу і досі тут мешкаємо. Перші п’ять місяців жили безкоштовно, а зараз робимо деякі платежі. Нарешті почуваємося в безпеці. Я продовжую дистанційно працювати, а також допомагаю ЗСУ. Поляки надають матеріали, а ми з дівчатами плетемо маскувальні сітки й передаємо їх в Україну. Влаштовуємо благодійні акції на ярмарках для збору коштів на потреби нашої армії. Дитина навчається онлайн у другому класі української школи і відвідує перший клас польської. Чекаємо закінчення війни, щоб повернутися в Україну. 

У Маріуполь ми вже не повернемося, бо наша квартира згоріла. Я дозволила знайомим, які залишилися в місті, забрати речі, що більш-менш вціліли. Для мене Маріуполь назавжди залишиться згадкою про трагедію, яка в ньому сталася, тому після перемоги я оберу для життя місто, яке менше постраждало від війни. Буду працювати в Україні, сплачувати податки й робити все можливе для відновлення нашої держави.