Мені 68. Мешкав у Луганську. Мав роботу, чотирикімнатну квартиру. Збирався йти на пенсію у 2014 році. Зробили ремонт, усе, як годиться. А потім прийшла до нас війна. Били біля нашого Луганського аеропорту. Вся та братва піднялася на поверхню, яка була в болоті до цього. З’явилося багато зброї в Луганську. І я, щоб не піддавати небезпеці онуків і дітей, виїхав звідти разом із підприємством - його ми зареєстрували в Лисичанську. 

Прожили понад рік в орендованому помешканні, а потім, оскільки я і працював, і вже отримував пенсію, купили квартиру. З нуля відремонтували, техніку купили, обставили. Якраз би пожити, але ж добралися «визволителі» і до Лисичанська. Звідти ми виїхали на Франківщину, а потім приїхали сюди, в Бровари. Тут зараз і живемо. 

Ми виїжджали в березні, коли ще все було. Але вже місто обстрілювали, причому сильно. У нас є своя машина. Схопили те, що було під рукою, кинули в машину, і на тій порожній машині поїхали…

Тут ми в чужих людей живемо, тому не можна сказати, чого нам вистачає, а чого – ні. Бо все це вже не наше: ми з чужим речами та в чужих приміщеннях. 

Шокувало те, що я пропрацював усе життя, мав житло, дачу, гаражі, і все інше. Ми думали, що росіяни далі не підуть, що Лисичанськ не здадуть. Я був на пенсії і ще працював. А зараз спробував десь знайти роботу, але в 68 років мене вже не беруть. Словом, живемо сьогоднішнім днем.