Неля Куць, 10 клас
Ліцей №3 Гостомельської селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бахарева Маріонелла Євгенівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Для кожного війна почалася по різному. Для мене війна почалась о 4.20 ранку 24 лютого 2022 року. Зателефонувала бабуся і сказала, що танки рашистів вже вторглися на Чернігівщину. Спочатку я не розуміла, що сталося, чому плаче мама і швидко зібрався на службу тато. Він був змушений залишити нас і їхати по тривозі в частину. Такого сумного прощання ще не було. Тато поцілував нас всіх, обійняв і наказав берегти один одного.

Тато поїхав, а мама плакала і телефонувала всім родичам і друзям, сповіщаючи страшну звістку. Почали швидко виходити сусіди і їхати потоком машини…Ніхто не розумів, що робити і куди тікати.

Ранком почули вибухи зі сторони Гостомеля. Побачили перші гелікоптери рашистів. Вони летіли дуже низько і від їх звуку було дуже моторошно.
 

Зникло світло… Нам довелося йти до знайомих, бо в них було тепло і погріб. В погребі ми прожили 10 днів.  Це були тяжкі і страшні дні. Обстріли градів, міни, бомби та артилерія гатили по Горенці. Чорний дим пожеж затуляв сонце, горіли склади і будинки. Ми між обстрілами виходили з потреба погрітися і поїсти…

Виїхали знайомі … Ми залишилися… Обстріли посилювалися, під час вибухів пісок сипався на голову. Горіли сусідні будинки. Мама дуже переживала, але нас з сестричками намагалася підбадьорити.

Розрядився телефон, але встигли зв’язатися з волонтерами і нас вивезли.  Дорога була страшна, було чути вибухи, на узбіччі були міни та блоки, навколо було багато наших військових. Вони вселяли надію, що ворога зупинять.

З Києва ми не поїхали. Друзі тата допомогли нам з житлом. Було страшно, особливо від думки, що нема нашого будинку, що ми більше не зможемо там жити.
 

Мама принесла олівці і папір, ми з Лілею і малою Людою малювали, коли була тривога. Ще матуся допомагала побратимам тата, вона лагодила їм амуніцію і бронежилети, а військові приносили нам смаколики.

Отримали погану звістку, Горенка знову палає. Будинки і школа,… і улюблене кафе «Літо»…

Плакали всі, особливо Людочка, бо згорів її клас, а там ведмідь з шишок… А ще вона боялася, що не повернеться її перша вчителька. Адже та вже другий раз змушена втікати від війни.
 

І, о диво, ми отримати відеолист від вчительки. Маріонелла Євгеніївна, так звуть вчительку, ніби відчувала, що маленька учениця потребує її підтримки. Від слів вчительки віяло теплом, надією, що ми скоро зустрінемося. Інші вчителі теж цікавились де ми і як ми. Від цього трішки легше стало на душі. Почали навчатися онлайн. Вчителі попри всі свої негаразди намагалися, бути оптимістами.

Сонечко пригріло, ми почали виходити на прогулянку, милувалися магноліями.
 Іноді приїздив тато. Це було справжнє свято. Дуже ми вдячні командирам тата. Вони багато нам допомагали.

В свою чергу ми, допомагали тим хто лишився в Горенці. Передавали ліки, харчі та корм.
Нарешті рашистів відігнали від Києва. По телевізору побачили Бучу та інші міста… Я уявила, що з нами могли статися всі ті жахіття, адже тато УБД. Мені стало дуже страшно і боляче. Хотілося десь сховатися, ні з ким не розмовляти… Завдяки всім, хто був поряд, я з часом, навчилася справлятися з своїми страхами, але ще довго вони мене не відпустять.

Ще одне випробування було, коли тато був в Серебрянському лісі і довго не мали з ним зв’язку. Дуже зраділи, коли почули татка.
 

За весь час війни ми подорослішали, навчилися багатьом речам, про які і не думками. Наприклад, розрізняти чи то «прихід», чи «вихід», коли обстрілюють.  Навчилися виживати в складних умовах. Ще я навчилася плести сітки, кікімори, робити «равликів» для свічок. З великим задоволенням роблю обереги-янголи для воїнів разом з сестрами.

Збирали необхідні речі і ліки нашим захисникам допомагаємо наблизити Перемогу над рашизмом. Я вірю, що Перемога буде наша, я вірю, що розквітне Україна в ЄС.