Багатодітна родина з Сумщини потерпала від обстрілів, але всі залишились вдома, бо треба було доглядати господарство, годувати худобу, допомагати батькам

 У нас багатодітна родина. За кордон ми не виїжджали, жили тут, в селі недалеко від міста Тростянця. В окупації ми не були, але чули і бачили багато чого. 

Було страшно, бо стріляли дуже, попадало і по нашому селу. Ми з дітьми були в погребі, і батьки коло нас, бо ми живемо з батьками. В перший тиждень ховалися в погріб, а потім перестали туди ходити, коли попало нам практично в город. Тоді ми побоялися, що у погребі нас просто завалить, і перестали ходити. Під час обстрілів просто стояли в хаті в коридорі.

Одразу після погреба у середньої доньки було запалення нирок. У неї в погребі піднялася температура, а у лікарню не доберешся. Потім, коли змогли добратися до лікарні, поклали її під крапельницю. У самої старшої зуби всі почали боліти – ну, від сирості і холоду.

Звідси ми виїхати не могли, чоловік не міг додому проїхати, бо він працює в Охтирці, а міст у нас тут міст підірвали. 

У нас велике господарство - покинути я його не могла. Свекор казав: «Виїжджайте», а  не могла оставити тут батьків і чоловіка. Страшно було не за себе - за дітей. Вони ж усе бачили.

Їжа була весь час, бо ми тримаємо велике господарство: у нас в погребі тушонки закриті є. Корів тримаємо -  молоко було. Ми не бідували. Важко це все тримати. Ходили годували під обстрілами страшними цю худобу, ну якось справилися.

Шокували оці обстріли. Ми боялися, щоб до нас не зайшли вороги, боялися виходити через обстріли постійні. Кулі летіти через нас: ми все це відчували, бачили і чули.

Було приємно коли визволили Тростянець. Це радувало дуже. Стало легше від того, що росіян немає поруч біля нас. Людей почали бачити, які почали їздити через наше село. А так всі 

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася. Сподіваюся, що скоро. Віримо в ЗСУ. Хочу бачити щасливих дітей, не переляканих од цих подій.