Олефір Ірина, 9 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №29"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевченко Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

День перший. Це моя історія. Історія одинадцятирічної дівчинки, яка не розуміла, чому рано-вранці 24 лютого 2022 року батьки сказали, що вона не піде до школи. Я ж не хвора, домашнє завдання виконала, навіть розклад написала на наступний тиждень у щоденник. Чому бабуся у свій день народження 24 лютого з самого ранку приймає вітання по телефону і плаче?

Почалася війна… У це було неможливо повірити. Точніше, я відмовлялася вірити.

Повітряна тривога, комендантська година, світломаскування, правило двох стін – усе це швидко ввійшло в моє життя. Нашим сімейним укриттям став коридор. У той час, ми як ніколи, відчували себе дружніми, піклувалися та підтримували одне одного. Батьки постійно придумували нам спільні заняття.  У світлі маленького нічника, а то і взагалі без світла, під звуки сирен, грали в міста, вгадували мелодії, часто я засинала прямо на підлозі.

День двадцять шостий. Нарешті відновилося навчання. Дистанційне, з аварійними відключеннями світла, проблемами зі зв’язком, сигналами повітряної тривоги, але я дуже чекала на нього.

Після майже місяця страху, переживань, нерозуміння, відчаю це стало для мене ковтком свіжого повітря. Зраділа, побачивши однокласників, хай і через монітор комп’ютера.

Була приємно здивована, що більшість моїх друзів не покинули рідне місто, як і моя родина, вирішили залишитися в Україні. Важко, але ми були вдома, на рідній землі, поруч з найдорожчими людьми. Це тримало нас. А ще, попри все, що відбувалося, удома завжди були запашна бабусина випічка, мамине тепле слово, спілкування з друзями, хоча б онлайн.

День триста шістдесят п’ятий. Минув рік війни. Це прозвучить дуже страшно, але я вже навіть звикла до цих умов. Рік був важким, проте він зміцнив мене. Я навчилася жити інакше, усвідомила, що мені не найважче в цій ситуації. І тому намагалася насамперед підтримувати інших.

Сподіваюся, що виготовлені мною янголи-охоронці оберігають наших воїнів. Можливо, один з них зігріває серце моєму хрещеному, який, ризикуючи життям, стоїть на захисті нашої країни.

День п’ятсот п’ятнадцятий. Літні канікули змогли тимчасово повернути відчуття мирного життя. У бабусі в селі не лунали вибухи, сирени повітряної тривоги та машин швидкої допомоги. Але все одно головним у нашому житті залишається слово «війна». Тому свідомо відвідувала заняття з надання першої домедичної допомоги, училася розрізняти небезпечні предмети та оцінювати загрозу, яку вони несуть. Я була уважним слухачем, бо розуміла необхідність та важливість цих знань.

Іноді страшно уявити, що кожен метр моєї Батьківщини може бути небезпечним.

День шістсот п’ятдесят восьмий. Мій перший день в школі офлайн. Напередодні перехоплювало подих від самої думки, що завтра зустрінуся з однокласниками та вчителями. Це стало можливим, бо в закладі збудували сучасне укриття. Як виявляється, надзвичайно приємно повернутися у рідну школу, сісти за парту. Там наче все, як до війни. Але ми уже подорослішали. Стало набагато менше безглуздих образ і проблем, які тепер виявляються зовсім не важливими. Частіше зустрічаємося та спілкуємося з друзями на різні теми, підтримуємо одне одного.

Наближається тисячний день. Я уже не дитина, а доросла чотирнадцятирічна дівчина, яка стала сильніша духом.

Живу з упевненістю про мирне майбутнє життя, будую плани, які обов’язково здійсняться завдяки тим, хто виборює нашу перемогу.  Вірю, що перемога буде, і буде дуже скоро. Адже жодна дитина на планеті не повинна проживати ні одного дня війни. Низький уклін і слава нашим захисникам! Слава Україні!