Ворожцова Поліна, 11 клас, Одеський ліцей №23

Вчитель, що надихнув на написання есе - Снігур Ольга Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це найстрашніше, що може статися в житті кожної людини, де б вона не жила. Якби мені три роки тому сказали, що війна прийде в Україну, я б не повірила. Мені ніколи навіть на думку не спадало, що одного ранку, збираючись до школи, мама зайде в кімнату і скаже, що сьогодні ніхто не йде до школи. Війна. Я навіть не відразу зрозуміла, що це означає. Я весь час чекала, що хтось знайомий зайде до нашого дому і все пояснить, заспокоїть, скаже, що це помилка. Хтось зніме страх і дасть впевненість… Але це сталося.

Тисячу днів ми живемо у війні, яка поділила наше життя на “до” і “після”. Одне лише слово “війна” несе в собі страх, біль, крик, плач матерів і дітей, втрати близьких людей…

Скільки ж дітей вона залишила сиротами, скількох убила, і скільки страшних спогадів вона залишить після себе. Агресор розраховував на швидку перемогу, думав, що український народ скориться йому без спротиву, думав, що його тут чекають. У наших хлопців не було достатньо зброї, але це нікого не налякало, а лише сильніше згуртувало народ. Наші хлопці сміливо йшли назустріч ворогу, закриваючи своїми спинами рідних, свої міста, будинки, села.

Моя Україна, рідна і улюблена, змінилася, і змінилися ми всі.

Війна, яка колись здавалася далекою, тепер стала нашою буденністю. Кожного дня ми молимося за хлопців на передовій, збираємо для них допомогу, дивимося новини і намагаємося якось жити далі. Іноді я заглядаю всередину себе і розумію, що я вже не та людина, якою була до війни. Війна змінила не тільки мене, а й нас усіх. Страх і біль тепер постійні мої супутники, і я з подивом розумію, що цей страх вже не за себе, а за моїх рідних - за бабусю, сестру, маму, маленьких племінників. У мене з’явилася незламність і віра в те, що ми вистоїмо. Я ніколи б не подумала, що в мені може жити така люта лють і презирство до ворога. Я не думала, що можу відчувати такі сильні почуття.

Кожен із нас став частиною цієї війни, цієї великої боротьби. Хтось на передовій, хтось у тилу. Але всі ми воюємо. Ми навчилися жити в умовах війни.

За ці тисячу днів ми багато чого втратили. Людей, які загинули, дітей, зруйновані будинки, села, міста… Але ми здобули неймовірну єдність і рішучість. Війна навчила нас цінувати те, чого раніше ми не помічали. Ночі без тривог. Прогулянки містом. Ми навчилися цінувати життя. Ми навчилися жити з війною, але до неї неможливо звикнути.

Ми повинні продовжувати боротьбу за тих, хто вже не з нами, за дітей, які ще не народилися, за майбутнє народжених дітей, за нашу свободу.

Кожен день наближає нас до перемоги. Напевно, ще проллється багато сліз і крові, але День Перемоги обов’язково настане. Я знаю, що ми ніколи не здамося. Я - українка, і я цим пишаюся. Мій народ знає, за що бореться. Ми незламні. Ми обов’язково переможемо, бо правда на нашому боці. А, як відомо, добро завжди перемагає зло. Ми - сильний народ сильної країни.