Кіт Єгор, 10 клас, Рівчак-Степанівський ліцей Макіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кіт Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Для когось це лиш звичайне слово, для когось спосіб заробітку, а для когось смерть. У війнах завжди найбільше страждає цивільне населення. У військових є зброя, щоб захиститися, а у мирного люду немає. Тому саме по ньому і летять ракети, снаряди та кулі, не дивлячись навіть на Міжнародне Гуманітарне Право.

І ось вже скоро буде тисячний день війни. За цей час я пройшов шлях від українця, який постійно вживав російський контент та дивився фільми в російському дубляжі до національно свідомого українця з вже чіткою громадянською позицією.

Перший день війни почався важко, не хотілося вставати. Зранку лунала перша в моєму житті сирена. Так було страшно, не розумів що робити.

Так було декілька днів, до першого авіанальоту. Тоді було невимовно страшно в прямому сенсі. В мене і справді відняло дар мови. Я не говорив цілий день. А тоді ми ще провели місяць не далеко від мого містечка. Через тиждень чи два у нас закінчилось борошно та цукор. Добре що була так звана свиняча каша, тобто перемелена пшениця та мед. Кашу ми просіювали і так отримали борошно, а те що залишилося варили їсти собі. Через місяць ми виїхали в безпечне місце, яке змінювали не один раз.

Наразі ми трохи осіли на Чернігівщині, хоч шахеди літають через нас, все ж не так страшно, як в перші дні.

І саме тут  я відмовився від російського дубляжу, пісень та всього іншого російського. Я до цього навіть не знав наскільки в нас багатий дубляж. Він просто на висоті. З часом пройшла ейфорія перемог. Зараз я з холодним розумом дивлюсь на ситуацію, не шукаючи всюди зради.

На сьогодні звичайні українці, не військові, повторюють одвічну помилку нашого народу − розбрат та звинувачення одне одного, коли потрібна згуртованість.

Можливо це прокляття, чи хто його знає, але так було вже не раз в нашій історії. Коли б в перші дні мені сказали про це я би просто не повірив. А ситуація зараз це якийсь сюр. Світові організації, на кшталт ООН чи НАТО виражають тільки велику стурбованість. А більшість країн не надають належної допомоги, бо як кажуть це ескалація. І це звучить по-дурному. А коли вони зрозуміють, що треба було допомагати, вже буде пізно.

Зараз ми на етапі, коли перемог не багато, а ворог дуже повільно, але просувається. І саме цей етап визначить нашу подальшу долю. Чи ми програємо чи ми виграємо.

Не дивлячись на толерантність та терпимість, я вважаю ми  повинні нищити ворога, як ніколи раніше та позбавляти всіх "ухилянтів", які виїхали за кордон, громадянства. Я розумію, що мир важливий. Але поки всі люди не зникнуть з цієї планети, війни ніколи не закінчаться і не зупиняться. Бо війна десь закладена в наших генах. Ми можемо лише відкласти війну.

Тому коли буде мир, або іншими словами перерва між війнами, треба насолоджуватись б цим часом, бо час як, вода з крану, так само швидко тече.