Ляхович Ангеліна, 9 клас, Гоголівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені М.В.Гоголя Шишацької селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борідка Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, маленька, беззахисна дівчинка, лягла відпочивати і поринула в солодкий сон. Але…Ця ніч для мене, як і усіх українців, стала фатальною. Зранку 24 лютого наше життя розділилося на «до» та «після». Спросоння я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Коли чула страшні звуки пострілів, прильотів чи літаків, у душі з’являвся страх, паніка, злоба. Адже, я не могла знати, що таке клята війна. Звісно, після подій на сході, ми всі розуміли, що рано чи пізно вона може охопити і наші міста, вулиці та домівки. Але сподівалися, що з нами такого не трапиться.

Я завжди думала, що в безпеці, та виявилося, що зараз в нашій державі немає жодного такого місця, навіть куточка, в якому можна було б заховатися та перечекати усе це жахіття.

Коли в перші дні росіяни нанесли потужні ракетні удари по військових об’єктах та з’явилися перші жертви серед цивільного населення, я була страшенно налякана та розгублена. І одного дня мама сказала мені: «Доню, збирай речі. Ми покидаємо свою домівку та їдемо до родичів за кордон». У мене був шок. Як можна отак просто взяти все своє життя в одну валізу та поїхати? Як можна залишити усі не здійснені мрії? А друзі, сусіди? Сівши, я почала думати про цю ситуацію. Було багато запитань, а відповіді жодної. Страшно? Так! Сумно? Так! А чи зможу я пережити все це на чужині з незнайомими мені людьми? Ні!!! І довго думаючи, доходжу до висновку, що не зможу жити в чужій країні.

Краще в небезпечній, але в своїй оселі, зі своїми татом та мамою. Іду до мами поговорити і ми вирішуємо перечекати декілька днів, щоб зрозуміти, як діяти далі.

За деякий час я зібралася з думками, повернулася до своїх хобі, у вільний від навчання час. Для вчителів ця війна також кинула неабиякий виклик, тому що на початку наша школа перейшла на дистанційне навчання. Ми, українські діти, замість спілкування, бачили один-одного тільки через екрани моніторів. А пізніше ми сіли за парти наших класів, але повноцінно навчатися не змогли. Тому що, коли звучить сигнал сирени, ми переходимо до сховища, а в сільській школі немає комфортабельних класів під землею.

За 1000 днів війни я багато чого переосмислила. Кожен день посилає нові випробування та змушує кожного з нас робити свій вибір, який вплине на подальше наше життя.

І ми з батьками його зробили – вирішили у будь-якій ситуації залишатися на рідній землі та робити все, що в наших силах. Під час війни я зрозуміла надзвичайну важливість підрозділів ДСНС. Адже саме вони одразу ж після влучань ракети вирушають на допомогу, як Чіп і Дейл. Вони проводять евакуацію та порятунок людей. Хотілося б, щоб як у мультфільмі всі герої залишалися живими та щасливими. Щоб для наших безцінних медиків не було роботи, щоб їхні ночі були не безсонними, а спокійними, щоб на їхніх руках люди не помирали, а народжувалися, щоб вони могли лікувати, а не тільки рятувати людей. І взагалі, щоб для всіх людей настав мир та спокій. Дивлячись на цих людей, я також захотіла бути корисною.

Одного дня мені спало на думку, що я можна своє хобі направити в правильне русло. Мені дуже подобається плести прикраси із бісеру.

Тому я почала виготовляти та  продавати їх біля магазину, а за виручені кошти купляла корм для бездомних тварин та відвозила його до притулку. У вільний час допомагала жителям громади плести маскувальні сітки на прохання військових. Ми, наче ті павучища, створювали рятувальні куполи для наших Янголів.

За час війни я чітко зрозуміла межі між добром та злом, світлом і темрявою. Здається, що втратила відлік часу, не проживаю кожен день та момент повноцінно, а лише рахую дні до нашої перемоги. Я маю велику мрію. А українську мрію не знищити.