Галенза Вікторія, 9 клас, Рівненський ліцей Рівненської сільської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романюк Тетяна Савівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, мені було 13 років, і моє життя вмить змінилося. Того дня я прокинулася  від дивного шуму, подумавши, що це просто гучні звуки за вікном. А це батьки зі стривоженим обличчям  переглядали новини  по телевізору та гортали сторінки соціальних мереж, знайти хоч якусь інформацію. У перші дні я вперше відчула страх. Я не могла повірити, що ті новини по телебаченню про ракети та вибухи, стосуються моєї країни. До того часу  війна для мене була чимось далека, нереальна, ніби читаєш книжку або переглядаєш жахливий фільм. Але тепер, коли пройшло 1000 днів, я бачу, як вона змінила моє життя і всіх навколо.

Оскільки ми проживаємо на північно-західній  України, що поблизу кордон з Білорусією, і в перші дні, коли була велика ймовірність наступу «добрих сусідів», тато відправив мене з братом та маму до Польщі до знайомих.

Вразила велика десятикілометрова черга автомобілів та автобусів, наповнених дітьми та жінками. Страшно було дивитися їм в очі, бо там розпач, страх, нерозуміння, що робиться в сучасному цивілізованому світі у XXI столітті.Польща нас зустріла добротою. Люди були надзвичайно привітними, вони допомагали українцям, давали їжу, одяг, житло…

Це був складний період. Я залишила все, що знала і любила, і опинилась в іншій країні, де все було новим.

А найбільше ми переживали та молитви були за  тата. Він, як і усі чоловіки нашого селища, записався у добровольці та пішов захищати рідну Україну.Коли я з мамою за місяць повернулася додому у мене  були змішані почуття.З одного боку я була рада бачити рідні місця, але з іншого розуміла, що війна не закінчилась, і небезпека залишається. Вразили перші кілометри дороги до дому (ми проживаємо за 7 км від кордону з Польщею): стояли блокпости у в’їзд у село, де військові перевіряли документи.

Кордон  поділив світ на дві частини: в одній є спокій, мир, щастя, а в другій - страх, руйнування, безвихідь, війна …

З поверненням в Україну почалась моя боротьба. Я не могла сидіти спокійно вдома. З однокласниками вдень ходила до школи плести москітні сітки, у шкільній їдальні допомагали готувати їжу для військових та й для переселенців, які зупинялись у нашому селі  для відпочинку, бо більшість з них виїжджала за кордон. А вечорами писала  листи, малювала малюнки військовим на передову та з мамою молилася за тата. Ці молитви стали частиною нашого життя. Мабуть, і вони врятували його.

15 грудня 2022 р. під  Бахмутом тата було поранено. І почалась нова боротьба та молитви за життя тата. За місяць, коли його перевели до обласної лікарні, я його вперше побачила від початку війни.

Ми, мабуть, пів години сиділи у парку перед лікарнею та міцно обнімались. Плакали та сміялись…Зараз він з нами, на жаль, він не може нести службу через поранення, але його думки, переживання за побратимами, яких дуже мало залишилось живих. Війна змінила мою родину. Ми стали більше цінувати час, проведений разом. Ми почали більше спілкуватися, допомагати одне одному. Мама навчила мене бути сильною, навіть коли страшно, підтримувати тих, кого любиш, бо разом легше долати труднощі.

1000 днів війни - це важкий шлях для всіх нас. Для мене ці дні стали випробуванням, але вони зробили сильнішою мене. Я навчилася цінувати прості речі, розуміти, що справжні герої - це ті, хто допомагає, і вони живуть поміж нас.

Я бачу біль, втрату, коли привозять у наше село героя на щиті, але також бачу доброту і любов. Війна змінила моє життя, але не зламала мою віру у майбутнє, у перемогу. Я вірю, що дуже скоро буде ПЕРЕМОГА, і ці 1000 днів залишаться лише спогадом. Спогадом  про те, як ми боролись за своє право на життя, на свободу і на щасливе майбутнє на своїй землі, у  незалежній Україні.