Поліщук Вікторія, 11 клас
Ліцей №42 м. Києва
Вчителька, яка надихнула на написання есе: Брездинюк Любов Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022 року. Мені 14 років. Думаю про школу, друзів і майбутнє. Типові питання, які здаються дуже важливими. Тим часом дедалі більше говорили про можливість нападу Росії на Україну. Всі говорили, що це неможливо і це не має ніякого сенсу.

23 лютого. Я ніколи не забуду це відчуття. Тривога накочувалася, як холодна хвиля. Паніка робила кожен мій крок важким і невпевненим. Я не могла знайти собі місця, ніби перспектива катастрофи не давала мені спокійно дихати. Але щоб заспокоїтись, я сказала собі, що це лише страх, і це допомогло мені заснути.

Але мої переживання справдилися. 24 лютого о 7 ранку. Я прокинулась від маминого плачу, їй сльози закривали очі.  У мене всередині все перевернулось - це була війна.

Я взяла до рук свій телефон і перше, що я побачила, було звернення Президента: «Росія напала на Україну». Паніка, страх, розгубленість… У душі  все змішалося, хвилі емоцій залишали мене з відчуттям порожнечі і питанням: «Що тепер?».

Перший день пройшов не так страшно, як я думала, відчуття невідомості залишило мене, та ненадовго. На другий день батькові наказали їхати на невизначений термін, це означало, що ми з мамою залишилися самі. Це був найгірший день у моєму житті, моє серце билося так швидко, що я думала, що воно ось-ось зупиниться. Мама провела батька на вокзал, а я так і не встигла з ним попрощатися. Батько вирушив у невідомість, а я була налякана.

Поки мама їхала моторошним Києвом, я залишилася вдома з подругою. Її присутність врятувала мене. Дні стали сірими і майже невидимими. Мої друзі виїхали з міста, батька не було поряд, залишилися тільки я і моя мама. Закриті магазини, порожні вулиці. Але у цьому жаху була крапля людяності. Ніколи не забуду, як сусіди приносили нам хліб. Люди допомагали один одному, було таке відчуття, що ми всі були однією сім'єю.

Неможливо не згадати те, як люди збирали гроші, одяг та їжу для воїнів та постраждалих, спеціальні служби рятували людей з-під завалів, відновлювали електропостачання, подачу води, підвозили продукти, медики цілодобово були на чергуваннях, освітні заклади перетворились у пункти для укриття та обігріву, вчителі, як зазвичай, проводили дистанційно уроки...Ніхто не був байдужим, усім  була робота.

Вибухи ставали все ближчими з кожним днем. Одного разу будинок трясло так сильно, що аж стіни дрижали.

Ми втекли до підвалу старої «хрущовки», це було темне, сире місце, як у фільмі жахів. Але все обійшлося. Після цього випадку ми обрали для себе правило двох стін.

Час минав. Одного разу я побачила допис від дівчини з Маріуполя. Вона розповіла про те, як втратила свій будинок, матір, бабусю та кота. Ця історія розірвала мій світ на частини.

Я зрозуміла, що війна була зовсім поруч, вона була частиною мене, моєї країни і мого народу, але я не усвідомлювала всього жаху, неначе дивилась на світ через «рожеві окуляри», в яких і так все було несолодко.

Минуло літо, почалися заняття в школі. Але бомбардування стали щоденною реальністю. Відключення електроенергії та води перетворили дні на боротьбу за виживання. Одного разу, коли влучили в теплову електростанцію, моє серце краялось навпіл. Наступного дня не було ні електрики, ні води.

Згодом мені поставили діагноз «нервова» астма. Це стало частиною мого життя. Але навіть серед страхіть війни я навчилася знаходити маленькі радощі. Моїм світлом стало повернення батька. Ті дні зігрівали моє серце більше, ніж будь-яке сонце.

Але я завжди відчувала, що інші пройшли через набагато страшніші випробування. Ті, хто бачив руїни та смерть близьких, знають справжню ціну цієї війни. Моя рідна столиця пережила багато жахіть: вулиці перетворювались на оборонні споруди, люди робили коктейлі Молотова, на околицях Києва просувалися ворожі танки, стрілянина, вибухи, прильоти; серце України зазнавало численних  людських втрат. Незважаючи на це, ми не зламалися. Київ вистояв завдяки киянам. Насамперед це заслуги волонтерів, добровольчих загонів та наших славетних воїнів. 

Ця війна змінила нас усіх. Вона змусила нас подорослішати швидше, ніж ми могли собі уявити. Але вона також навчила нас справжніх цінностей. Війна - це не лише руїни та смерть, а й безмежна любов до життя та людей. Як би це не звучало, але в найглибшій темряві завжди є світло. Найголовніше - війна нагадала мені про силу людяності. У найнебезпечніші моменти саме людяність є нашою найсильнішою зброєю.  

Мій шлях, дівчини-киянки, продовжується, як і тисяч інших українців, що, залишившись в Україні, будуть боротись, виконувати свою маленьку місію, підтримувати ЗСУ, любити свою батьківщину, прагнути перемоги та миру.

Мій Київ - це не просто місто. Це жива історія, викарбувана на камінні вулиць і відображена у водах Дніпра. Це місце, де кожен будинок шепоче таємниці минулого, а кожне дерево знає про велич і біль тих, хто завжди прагнув до світла. Тут, на пагорбах, під небом, яке завжди для мене  блакитніше, ніж в інших місцях, серце України б'ється в ритмі давньої культури та непереможної волі. Слава Україні!