Коваль Дмитро, 10 клас, Коцюбинський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Драбинко Лариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. У цей день народилася моя мама. Ми замовили кафе, хотіли гарно відсвяткувати її ювілей. Проте не так склалося, як гадалося. До нас прийшла війна. Мою сім'ю розбудив дзвінок маминої сестри. Іменинниця чекала вітання, але почула жахливі слова:

- Наталко, війна! Що ж нам робити?!

Ми до останнього в це не вірили. Мама плакала. Я тихенько збирався до школи.

Сидячи в коридорі, читав новини. Страх переповнював мене, і я зрозумів, що сьогодні лишаюся вдома. Невдовзі почалися вибухи в Ірпені, Бучі, Гостомелі. Ми все чули. Я тремтів. Бабуся дала мені заспокійливе, і згодом я заснув. Прокинувся від вибухів. Надворі була ніч. Я лежав у ліжку й рахував їх. Наступного дня, 25 лютого, ми поїхали в село.

Моя бабуся та близький друг залишилися в Коцюбинському. Я дуже хвилювався за них і кожну ніч молився Богу, аби з ними все було добре.

Весна була холодною, сірою та непривітною. Кожного дня над нами пролітали гвинтокрили та винищувачі. Я частенько ходив на риболовлю та навчався в сільській школі. у нашій хатині оселилося більше 10 людей. Було тісно, тож бабуся з дідусем мали ночували в холодній літній кухні.  Мій тато служив у територіальній обороні нашого села. У великій компанії жилося весело, і було не страшно.

На зміну весні прийшло тепле літо. Спекотні, сонячні дні допомагали забути про той жах, що довелося пережити.

У селі було тихо й мирно. Час від часу я згадував своїх рідних, що виїхали за кордон. Було сумно через те, що я можу більше ніколи їх не побачити. Війна допомогла мені подорослішати, проте чи добре це? Восени я приїхав назад до Коцюбинського. Почалося навчання в школі, яке давалося важко, особливо після пережитого. Проте, незважаючи ні на що, ми намагалися здобувати освіту. Осінь  пройшла непомітно. З тих пір, як почалася війна, час плинув швидко. Зима зустріла нас холодом.

Постійні відключення світла й нестача опалення були важкими випробуваннями для кожного з нас. Зимові канікули я провів у селі. Там було тихо, безпечно, а головне – тепло.

Снігу майже не було, постійно йшов дощ. Колись гарна й святкова зима тепер здавалася тим непривітним сусідом , котрий завжди поглядає скоса та ніколи не вітається з тобою. Ту зиму я запам’ятаю надовго. Саме тоді мій дідусь навчив мене їздити на машині. Іноді в темній, проте теплій хаті, я читав книгу, освітлюючи кімнату керосинкою, та згадував щасливі дні без війни. Вечорами я сидів на кухні й пив чай із бабусиними пирогами. Канікули промайнули швидко, знову школа. Весна того року було, на диво теплою. Я частенько прогулювався з друзями й насолоджувався життям.

Іноді веселі дні псували ворожі обстріли. Навчання скінчилося так само непомітно, як і почалося. І знову літо.

У червні наша сім’я поїхала у відпустку на Закарпаття. Цікаво, що людей зовсім не лякали сигнали повітряної тривоги, а комендантська година була коротшою, ніж у Києві. Було багато біженців, які приїхали туди з окупованих територій. Після відпустки я приїхав у село. З друзями було весело, і згодом жахи війни почали забуватися. Прийшла осінь.

Час від часу обстріли лякали, проте згодом все минулося. Я вже не чув, як уночі летить шахед чи гупає ракета, уже не боявся того, звик. Незважаючи на тяжкі життєві умови, добре навчався.

Після всього пережитого, приїжджаючи в село, я відчував спокій. Там можна було виспатися та нагулятися. Зима була морозною, але не такою темною, як минулого року. Різдво та Новий рік я зустрів у рідному селі. Колись ці свята були справжніми. Весна пролетіла непомітно, почалося літо. Я провів його в бабусі та дідуся, у Пустовітах. Там було весело, тож я й досі частенько навідуюся туди. І от знову навчання, повітряні тривоги, укриття, обстріли.

Проте страху немає, звиклося. Ось так я провів свої тисячу днів війни.