Василь Петрович до середини березня шукав спосіб виїхати з Маріуполя. Без власного авто та інформації про ситуацію на блокпостах зробити це було вкрай важко. Коли бомбардування почастішали, прийняв рішення вибиратися у будь-який спосіб. Довелося розділитися з рідними і проситися до людей у різні автомобілі 

Я з Маріуполя. Зараз з родиною у Кропивницькому.

24 лютого я прокинувся о пів на п’яту ранку. З новин, які прочитав в інтернеті, дізнався про початок повномасштабного вторгнення. Ми з мамою зібрали речі першої необхідності і вийшли в коридор, бо розуміли, що в кімнаті залишатися небезпечно. По обіді до мене прийшов кум, і ми з ним почали думати, що робити далі. Однак поки що не дуже хвилювалися, бо думали, що за день-два будуть переговори, які покладуть кінець війні. А на третій день зрозуміли масштаби трагедії. Хотіли виїхати, але до нас дійшли чутки, що місто закрили. Тоді почали спускатися в підвал. Коли бомбардування посилилися, зрозуміли, що потрібно терміново виїжджати. Ми жили на Лівому березі, і якби розбили міст, то виїхати в Україну не вдалося б. 

Світла і зв’язку вже не було. Почали частіше обстрілювати проспект Перемоги, неподалік від якого ми жили. Одного дня приїхали військові, привезли ліки хворим із сусіднього будинку. Вони сказали, що, можливо, буде «зелений коридор», але повністю не були впевнені в цьому. У нашому дворі стояло багато автівок, всі заправлені, але ніхто з їхніх власників не хотів їхати. Свого автомобіля ми не мали. 

У сусідньому кварталі мешкала наша керівниця ОСББ. Ми вирішили сходити до неї й поспілкуватися. Коли ми розмовляли з нею, поряд зупинилася автівка, у якій сиділа молода пара з котиком. Вони запропонували підвезти нас до Запоріжжя. Ми з ними повернулися по маму і речі. На збори було п’ять хвилин, тому взяли ті сумки, які підготували ще в перший день війни, і поїхали. Центр міста проїхали спокійно, там ще знаходилися наші військові. А от далі, біля ТРЦ ПортCity, почався ворожий обстріл. З міста не випускали. 

Повертатися на Лівий берег ми не захотіли. У мене були ключі від офісу в центрі міста, в якому я працював, тож ми вирішили на деякий час залишитися там. Офіс був пустий. Мій друг Антон орендував кінотеатр неподалік. Ми пішли туди, знайшли адміністратора, який дозволив нам взяти крісла й пуфи, щоб було хоч на чому спати. Потім купили воду й дещо з харчів. У одній з сумок, яку ми прихопили з собою, були макарони, рис і консерви. Гарячими стравами з нами ділилася Олеся – нотаріус із сусіднього офісу. Потім ми готували їжу на багатті. Так, починаючи з четвертого березня, ми десять днів жили в центрі міста. Тут було трошки простіше, вдавалося спілкуватися з деякими знайомими і хоча б щось дізнаватися, а Лівобережний район знаходився в повному інформаційному вакуумі. 

Одного дня ми пішли до тероборони, щоб дізнатися хоч якусь інформацію.

Стояли й розмовляли з дівчиною – раптом з’явився літак. Ми на власні очі побачили, які величезні бомби він скидав на будинки.

Нас трохи заділо вибуховою хвилею. Було страшно повертатися назад, бо кожні п’ять-сім хвилин відбувалося бомбардування.

Після обстрілу пологового будинку ми вже стовідсотково усвідомили, що потрібно виїжджати. Зібралася колона. Оскільки ми не мали власного транспорту, то готові були розділитися і їхати в різних автомобілях з різними людьми. Довелося залишити валізу з речами і взяти тільки рюкзаки. 15 березня вдалося виїхати з Маріуполя. Добралися до Бердянська. Заздалегідь домовилися, що нас приймуть в одному з пансіонатів. Ми змогли нормально поїсти, а виспатися не вдалося, бо було дуже холодно. Вранці виїхали в бік Запоріжжя. Проїхали 17 блокпостів. Найдовше стояли під Василівкою. Ввечері приїхали в Запоріжжя, де нас зустріли знайомі. Побули там п’ять днів, а потім прийняли рішення їхати в Кропивницький.

Я приватний підприємець, але зараз займаюся волонтерською діяльністю, виступаю партнером одного з дитячих гуманітарних фондів. Дуже сподіваюся, що війна закінчиться цього року. Хочеться повернутися в Маріуполь. Наша квартира поки що більш-менш ціла. Віримо в ЗСУ, віримо, що добро переможе зло, і дуже сподіваємося, що вже цього року будемо вдома.