Наталія Олексіївна та її донька залишилися без житла і майна. Їхні квартири в Маріуполі згоріли, а квартиру меншої пограбували. Вони навіть не встигли взяти з собою хоча б якісь речі. Окрім матеріальних втрат, зазнали психологічних травм, особливо внучка. Дванадцятирічна дівчинка після жахливих обстрілів Маріуполя тепер навіть грому боїться

Я жила в Маріуполі. Сімнадцятого лютого було півроку, як помер чоловік, а двадцять четвертого почалася війна. 

Навпроти мене жила старша донька з дитиною. У її будинок ще п’ятого березня влучила ракета. Квартира, у яку сталося влучання, вигоріла за двадцять хвилин. Я злякалася, бо думала, що квартира доньки горить. Виявилося -  поверхом нижче. Донька і її дитина залишилися живі. Вони сиділи зі мною у підвалі мого будинку. А коли почалися бої, мене забрала менша донька до себе на Правий берег. Там ми місяць переховувалися на колишній овочевій базі.

Коли повернулися, щоб взяти хоч якісь речі, було вже пізно. Мій будинок згорів, доньчин – також. Ми залишилися без нічого.

Коли почалася зачистка Правого берега, ми зрозуміли, шо потрібно виїжджати. Російські військові пообіцяли вивезти в Бердянськ, а насправді привезли у Володарськ. Там нас змусили пройти фільтрацію. Моя менша донька з внучкою була в Бердянську, вона виїжджала не з нами. Нам хотілося поїхати до неї, а потім разом – у Запоріжжя. Однак загарбники сказали, що не збираються нас туди везти. 

Ми тиждень спали в школі на картонках, один раз на день нас годували кашею. Щовечора відправлялися автобуси на Ростов. Деякі люди їхали, інші боялися, залишалися. Ми не знали, що нам робити. Потім виявилося, що хтось сказав меншій доньці, де ми зі старшою знаходимося, і вона знайшла для нас перевізника. Два дні ми добиралися з ним до Бердянська. Він молодий - його хотіли забрати на війну. Нам кілька разів доводилося вертатися, шукати інший шлях. Водій що тільки не вигадував, щоб вмовити окупантів пропустити нас. Зрештою вдалося доїхати до Бердянська. Там також тиждень провели у школі. Потім з Червоним Хрестом евакуювалися в Запоріжжя. У Запоріжжі переночували у дитячому садочку і ще тиждень жили в хостелі. Зараз живемо в гуртожитку в Кропивницькому. 

Біля будинку, в якому жила менша донька, розірвався снаряд. У доньчиній квартирі вилетіли вікна. А коли вона виїхала в Бердянськ, її квартиру пограбували. Зараз донька знаходиться в Данії. 

Від того, що відбувалося в Маріуполі, у мене руки тряслися. А у нас не було жодної таблетки. У мене сахарний діабет, високий тиск і проблеми зі щитовидкою. Я думала, що не виживу без ліків. А внучка настільки перелякалася, що, почувши грім у Кропивницькому, почала кричати. Вона думала, що почався обстріл. Коли щось гудить, їй здається, що то літак летить. Зараз з нею працює психолог. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Я у Кропивницькому нікого й нічого не знаю. Це місто для мене чуже. Хотілося б повернутися у Маріуполь, хоча й розуміємо, нікуди. Ні в мене, ні в доньки немає більше житла. Ми лише десять років прожили у своїх квартирах. І речі всі там згоріли. Що нам люди тут дали, те й маємо. Що далі робити, не знаємо. За гуртожиток платити треба. Добре, що в доньки зараз робота є, але вона тимчасова. Коли закінчиться війна і залишимося без гуманітарної допомоги, не уявляємо, як будемо жити. У нас більше немає нічого свого.