Карась Варвара, 11 клас, школа І–ІІІ ступенів №276 міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гладка Любов Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Життя кожного українця кардинально змінилося з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ніхто не міг подумати, що це випробування спіткає саме нас. І от… Кожен день тепер сповнений болючими втратами, сумними звістками, трагічними новинами… Мій шлях крізь ці 1000 днів став звивистою дорогою змін, переосмислення своїх поглядів та свого призначення.

Початок війни став страшенним шоком для мене та моєї сім'ї. Здавалося, що життя розділилося на до та після. Усіх навколо охоплювала паніка, збентеженість, неприйняття того, що відбувається, нерозуміння того, що нас чекає попереду.

Проте з часом прийшло усвідомлення того, що ніхто нам не зарадить і що ми можемо покладатися лише на самих себе. І тільки якщо наш народ згуртується задля доброї справи, тільки тоді ми здобудемо омріяний мир на нашій рідній землі.

Я зрозуміла, що кожен громадянин України повинен щось робити для майбутньої перемоги. Але що могла зробити тоді я – школярка, учениця восьмого класу?

Спочатку я мала ідею, втілення якої стало можливим після мого повернення до навчання. Разом із вчителями ми започаткували благодійні ярмарки, які проходять у нашій школі. Вилучені кошти адресуємо на підтримку наших випускників, котрі зараз перебувають у лавах ЗСУ.

А ще я поширюю важливу та корисну інформацію про нинішні події у різних соцмережах. На такі кроки мене надихнула пара воєнних фотографів. Влада та Костянтин Ліберови на своїй сторінці в Instagram діляться світлинами з передової, показують правду війни такою, якою вона є. Вони також є ініціаторами зборів коштів на підтримку наших захисників. Я не лише переглядаю їх пости, а й поширюю їх на своїй сторінці.

Важливим стимулом моєї діяльності є те, що в моїй родині є люди, які боронять наш щоденний спокій, — це мій тато та мій дядько. Я дуже сумую за ними, але водночас і пишаюся їхньою сміливістю та відданістю державі.

Саме військовим ми завдячуємо життям, бо вони жертвують усім заради безпеки та світлого майбутнього кожного українця.

Ці 1000 днів навчили мене цінувати життя ще більше. Тепер кожна хвилинка, проведена з моїми найближчими людьми, кожна телефонна розмова з татом чи СМС від нього — на вагу золота.

А ще я ділюся з батьком і подумки присвячую йому всі свої досягнення: участі й перемоги у художніх конкурсах, олімпіадах і навіть… цей твір…

Війна триває, вона ні на мить не зупиняється. Тихі дні можуть змінюватися справжніми кошмарами ракетних атак. Інколи невідомість, невизначеність та невпевненість у завтрашньому дні — підрізають крила.

Проте ми повинні знаходити в собі сили жити далі, підтримувати наших військових, допомагати їм у такий скрутний час. А ще — національне єднання на всіх фронтах заради спільної мети — перемоги ворога.

Щоб нарешті із впевненістю сказати: «Ми змогли. Ми вистояли!»