Веремчук Іванна, 10 клас, Фаховий коледж технологій, бізнесу і права ВНУ імені Лесі Українки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дедера Юлія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Здається, життя йде своїм звичним чередом. Усе, як має бути: навчання, рідкі поїздки додому, скупі зустрічі з друзями, довгі телефонні розмови з мамою, якісь кумедні пости в Instagram… Усе так, як має бути.

Але…

Ранок… Якась невидима сила своїми  кістлявими руками вириває мене з обійм сну,  таких теплих та приємних, які не хочуть мене відпускати; та вона починає волати все сильніше та сильніше таким пронизливим криком, що мій солодкий сон змінюється картинами фільму жаху.

Цей звук все більше поселяється в моїй голові, він бореться з моїми внутрішніми страхами та несприйняттям реальності. Цей звук, ніби на секунду, повертає мене в моє рідне село, коли на світанні, смакуючи своїми сонними, солодкими мріями, чиясь собака, вриваючись у це душевне дійство, лякає мого кота під вікном. Матуся несеться кімнатою навшпиньки, щоби зачинити те зловіще вікно, аби її маленька донечка ще поспала. Та ні. Звук стає все затяжнішим та надокучливішим, і тільки смс від мами "Чи все впорядку?" та постійне нагадування "Повітряна тривога. Усі в укриття!" повертає мене до реальності.

Так, буває, починається мій ранок. Ранок, в якому цей неприєний звук не дає ЗАБУТИ і не дає жити далі. Ранок 24 лютого 2022 року, який каменем ляг у душі кожного і ніби, ми всі потрапили в пастку часу, з якої, здається нема виходу.

Ранок, який своїми кровавими руками калічить майбутнє і спотворює сьогодення. Ранок, який не можна стерти, вимкнути, немов сповіщення на телефоні, спливає знову і знову страшними картинами смертей, трупів, безодні. Ранок порожнечі, невідомості, тривоги, але з надією і бажанням просто жити  і ВИЖИТИ.

Все частіше цьому звуку стали передувати інші, не менш кошмарні звуки, звуки сирени поліцейського кортежу, який неспішною ходою рухається містом. Рухається повільно - нема куди спішити, адже вічність, що чекає попереду ГЕРОЇВ, немає кордонів і непідвладна часу.

Сирени, яка змушує схилити низько голову в пошані людини, яка назавжди в строю… І тільки біль, розпач і смерть…

Серце стискається все сильніше і здається, все тіло оніміло, а життя зупинилося. Всі діти моєї країни дуже швидко подорослішали. Ми всі чітко, як ніколи стали розуміти висліви: «Цінуй життя, воно одне!»  та «Живи сьогодні і зараз!». І не засуджуйте нас, дорослі, за спробу хоч якось жити і бути безтурботною дитиною.

Сьогодні наша куратор запропонувала долучитися до благодійного ярмарку на підтримку нашим ЗСУ. Всі, не роздумуючи, заметушилися, запрацювали, мов бджоли у вулику, і розпочали підготовку, розподіл обов’язків. Так важливо почувати себе потрібною. Та хоч допомога незначна, але важливо суттєва, особливо для нас, дітей.

Усе. Здається, все знову як завжди: тихо, спокійно, усі кудись поспішають, гуляють, сміх витає у повітрі, перемішуючись з весняними пахощами. Знову життя…

Маю хвилинку. Беру до рук телефон подивитися нові приколи, почитати дописи. І знову він - пост - нагадування про ранок 24 лютого. Це не просто слова, це крик душі, волання про допомогу, це пекельний біль і завіса із сліз. Знову комок в горлі, шквал емоцій повертають мене в той страшний і моторошний день - день, коли ця клята війна забрала в мене мого хресного тата. Людину щиру і добру, людину, яка б мала пекти мені весільний торт та не судилося… Знову його дружина пише своєму коханому у невідомість.

Скільки їх, отих листів, на які ніхто не дасть відповіді?

Знову збираєш себе по кусочках, щоб вичавити хоча б одне слово "тримайтеся". Тай цього для неї достатньо, щоби зрозуміти, що вона не одна, що їй варто жити далі. Пронизані болем слово "ДЯКУЮ". Так, це вона дякує усім, хто написав, подзвонив, приїхав, помолився… Усім, хто був поруч і не дав зламатися. Усім, хто плакав разом і мовчав… Усім… Тепер я чітко знаю, як важлива підтримка, добре  слово, бути поруч.

Це саме той момент, коли ти усвідомлюєш, що не одна, що ти потрібна.

Хай навіть ти підбита, але є люди які допоможуть тобі знову злетіти і просто жити далі.