Скрипець Андрій, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Старобільський фаховий коледж Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харитоненко Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мир - це дуже знайоме і в той же час незвичне слово для всіх українців. Зараз воно звучить в молитвах, надіях, спогадах і мріях. Не думаючи, що воно стане таким бажаним, як часто ми вимовляли його раніше? За тисячу днів війни світ перетворився з абстрактних ідей в заповітні мрії, і цей шлях змусив нас змінитися назавжди.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, всі прокинулися від вибухів і тривоги. Київ повертався до життя, немов після довгого забуття. У ті перші дні панував хаос: люди поспішали покинути місто, хтось шукав безпечне місце для своїх родичів, інші вступали до лав захисників. І я такий самий, бо зрозумів, що повинен залишитися і допомогти.

З юних років вірив у силу суспільства, у важливість допомоги одне одному, але тільки війна розкрила справжню суть цих цінностей.

Початок моєї волонтерської кар'єри був сповнений страху та сумнівів. Але швидко стало зрозуміло: страху більше немає місця. Я бачив людей, які втратили все:  будинки, майно, спокій. Вони дивилися на мене очима, сповненими болю і надії одночасно. Я знаходив для них їжу, одяг і місця для ночівлі. Кожна посмішка, кожне "спасибі" додавали сил і віри в те, що добро важливо, незважаючи ні на що, навіть у найважчі часи.

Працюючи волонтером, я навчився не тільки допомагати, а й слухати. Люди, з якими я зустрічався, пережили різні трагедії, у них був різний досвід і життєві історії.

Кожна розмова була кроком до розуміння того, наскільки ми всі вразливі до війни. Але це не послабило нас, навпаки, ми стали сильними та згуртованими. Я бачив, як люди різних національностей, віросповідань і політичних поглядів допомагають одне одному. Толерантність, терпимість та підтримка - це якості, які часто вважалися непотрібними в мирному житті, тепер є основою виживання.

Наші волонтери стали невидимим, але важливим тилом для тих, хто щодня ризикує своїм життям на передовій.

Під час війни Київ став містом контрастів. У спокійні дні, коли стихали вибухи, життя на мить здавалося звичним - люди ходили вулицями, обговорювали плани, сміялися, але ненадовго. Всі розуміли, що ця "нормальність" - оманлива, і звичний ритм життя не стане, як раніше. Війна згуртувала кожного з нас та навчила по-новому цінувати мир.

Після тисячі днів війни я все ще волонтер. Я більше не вважаю себе людиною, яка допомагає іншим; я відчуваю себе частиною єдиного механізму, що об'єднує сотні таких людей, як я. Цей механізм підтримує силу духу людей, які ставлять мир і свободу вище страху і зневіри. Молоді люди, які дивляться зараз на стан у країні, повинні розуміти, що “мир” - це не даність, а велика цінність, яку необхідно оберігати.

Вони повинні знати, що мир - це не просто слово, а цілий інструмент, який може об'єднати і зміцнити суспільство навіть у найважчі часи.

Ця тисячоденна війна стала моїм шляхом до розуміння того, що справжня сила криється в єдності, в невидимих зв’язках між людьми, які не залишають одне одного в скруті. І я вірю, що після всього пережитого, МИР стане для всіх українців не тільки словом, а й священним обов'язком — обов'язком пам'ятати і берегти його для майбутніх поколінь.