Каляпіна Ангеліна, 9-а клас, Харківський ліцей № 74

Вчитель, що надихнув на написання — Коновалова Марина Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — нещадна стихія, що зносить усе на своєму шляху, руйнуючи мрії та плани. Вона демонструє найгірші сторони людства, руйнуючи все те, що ми будуємо роками.

Ця нещадна стихія застала мене, коли я була у шостому класі.

У перший день я майже нічого не пам’ятаю, тому що у мене була висока температура. Все навколо здавалося нереальним, як у страшному сні. Я була в ліжку, відчуваючи слабкість, а навколо лунали вибухи.

Про початок війни я дізналася тільки ввечері, коли жар спав і відбулася розмова з батьками.

Моє життя змінилося миттєво. Школу закрили, і я більше не могла бачити своїх друзів.

За перші дні полиці магазинів спустошились повністю, не було нічого.

Тому мама почала самостійно пекти хліб. На той час мені та моїй молодшій сестрі цей хліб здавався найсмачнішим у світі. Потім, коли у магазинчики поруч почали потроху завозити продукти, проблеми з їжею зникли.

Мій ритм життя змінився кардинально. Попри те, що мої батьки зберігали спокій при нас і ми з сестрою були відносно спокійні, в мене був великий страх виходити на вулицю, бо я не знала, що може статися.

Здавалося, що безпечно тільки в будинку, а найбезпечніше в спеціально облаштованій батьками кімнаті без вікон, де ми спали всі разом.

Минуло двадцять п’ять днів з початку війни перед тим, як я поборола свій страх та вийшла погуляти на подвір’ї біля будинку. Помалювавши п’ятнадцять хвилин крейдою на асфальті, ми з сестрою повернулися додому. А через декілька днів я вже гуляла з сусідніми дітьми, грали в класики, які намалювали нам батьки. Ми гуляли, незважаючи на безперервні звуки тривоги та вибухів. Тим часом налаштувала свою роботу пошта і тато зміг замовити запчастини для автомобіля, який вийшов зі строю ввечері двадцять третього лютого.

Відремонтувавши авто, ми почали збирати самі необхідні речі та вичікували більш слушного часу, щоб виїхати з міста. Двадцять першого квітня цей день настав. Ми прокинулися, на вулиці було тихо, лише йшов маленький дощ. За сніданком ми зрозуміли, що саме зараз потрібно їхати. Дорога була довгою, ту відстань яку можна було подолати за чотири години, їхали десять. На нашому шляху було багато блокпостів, які спочатку лякали від кількості військових, а потім я звикла до них.

Нарешті ми на Полтавщині. Всі були дуже втомлені, особливо дві кішки. Приїхали ми до бабусі та дідуся, де ми й жили деякий час. Місцеві люди мені здавалися дуже гучними: стукали, свердлили, рубали, робили ремонт тощо. Також спокою не було від кількості сигналів повітряної тривоги та звуків літаків-винищувачів, згодом додалися ще й «шахеди». Кожен звук здавався загрозливим, я не могла позбутися відчуття небезпеки.

Незважаючи на це, моя мама відвела нас з сестрою до волонтерського гуртка «Арт-терапія», де ми займались виготовленням поробок, листівок, малюнків, які вкладали в посилки, зібрані дорослими для військових. Це дуже відволікало від зовнішніх проблем та дало нам змогу з легкістю зблизитися з дітьми. Але в кінці літа гурток закрили, а ми вдома самі продовжили виготовляли поробки, які відносили в міську раду, де збирали допомогу для військових.

Восени відкрився гурток з гімнастики, який ми з сестрою з радістю відвідували, але через рік змушені були його покинути, оскільки наша родина переїхала до Києва. Все літо ми гуляли вулицями столиці, знайомилися з містом. Одного разу, повертаючись з прогулянки, ми помітили, що в сусідньому будинку організований волонтерський пункт. Того ж вечора ми з мамою віднесли туди пакунок допомоги. У Києві дуже багато пунктів збору допомоги військовим. Кожен, хто приносить допомогу сподівається, що це допоможе скоріше закінчити війну.

Війна змінила моє життя назавжди. Переїзди відкрили нові можливості й дали змогу побачити, як багато людей об’єднуються заради спільної мети — Перемоги. Ця віра і підтримка один одного дають нам силу продовжувати боротися і не здаватися. Я вірю, що разом ми зможемо подолати всі труднощі й відновити наші мрії та плани.