Кладіна Євгенія, 9 клас, Кучаківський ліцей імені гетьмана Івана Сулими

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дмитренко Анелля Андріївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24.02.2022. Четверта ранку, паніка, вибухи, сирени. Холодні підвали, крик, плач, сльози. День, коли життя розділилося на "до" та "після".

"До" — це безтурботне дитинство, веселі канікули, подорожі до моря влітку, заняття спортом, неповторні свята мого Дня народження, безліч подарунків і всього, що тоді здавалося звичним, таким, що буде завжди.

А сьогодні — це спогади. Сьогодні — це розуміння, що те, що було тоді, — це велике щастя. Щастя бути разом. Ми разом усією сім'єю раділи, вирішували завдання, переживали невдачі, які тоді здавалися мені страшенним нещастям…

Війна — це як відкрита рана, що ніколи не загоїться повністю. Вона буде нагадувати про себе болем, навіть тоді, коли все здається спокійним. Війна — це постійні втрати, руїни, ракети, прильоти. Це біль, який неможливо описати словами.

Це жахливе відчуття, коли ти лягаєш спати і не знаєш, що буде завтра.

Памʼятаю той день, коли батько поїхав до військкомату. А потім дзвінок, мамині сльози і татовий голос:

«Зрозумійте мене, пробачте, мої рідні, що не зможу підтримати вас у ці складні часи, але я мушу бути там, де я мушу, щоб війна не прийшла в наш дім. Там, в окупованих містах і селах, залишилися жінки, діти, старі... Хто їм допоможе? Треба йти. Заради майбутнього, заради вас і нашого народу».

Зараз мій тато на фронті. Я дуже сумую за ним, але розумію, чому він не з нами. Бо він — людина честі. Бо виборювати життя під мирним небом — це його життєва позиція.

8 березня 2022 року ми отримали вістку від рідних людей з Маріуполя. Це страшно — коли ти безсилий допомогти. Коли люди з маленькими дітьми в бомбосховищі, а води й їжі лишилося на один день. І це не одна родина, а сотні, тисячі. Коли ти чуєш від рідних, що їх хоронять заживо. У них уже немає домівки — все розбомбили. Місто оточене окупантами. Повсюди на вулицях — загиблі, яких ніхто не забирає...

Вже 1000 днів моя Україна потерпає від жаху війни. Це страшна реальність, яка назавжди змінила життя мільйонів людей.

Невже серце, яке скидає бомбу на місто, не здригається? Невже ви втратили здоровий глузд, беручи до рук знаряддя для чорних справ?

Усім, хто чує мене, — задумайтесь і очистіть від злоби серце. Складіть зброю. Всі, як один, зненавидьте свою місію — вбивство.

Ми хочемо мати право на вибір, говорити рідною мовою. Ми хочемо, щоб татусі були разом зі своїми дітьми, а всі українці — в себе вдома.

Війна змусила мене подорослішати раніше, ніж я очікувала. Навіть у найскладніші часи важливо не втрачати віру в себе і в майбутнє нашої країни.

У свої 14 років я стала волонтером — плету маскувальні сітки, роблю окопні свічки, пишу листи нашим захисникам, щоб підтримати їхній бойовий дух.

Я вірю, що війна рано чи пізно закінчиться. Адже віра — це потужна сила, яка допомагає переживати найскладніші часи. Віра в те, що війна закінчиться, — це як маленьке сонечко, яке пробивається крізь темні хмари, даючи нам надію на краще майбутнє.

Але віра — це не просто бажання. Це дія. Кожен із нас може зробити щось, щоб наблизити перемогу. Ми можемо підтримувати наших захисників, допомагати тим, хто постраждав, поширювати правду про війну.

І тоді ми зможемо перемогти зло й знищити ворога.