Лясковець Станіслав, Державний професійно-технічний навчальний заклад “Дубровицький професійний ліцей”, м. Дубровиця, Рівненська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дука Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року змінило все. Цей день люди, зокрема українці, запам’ятають надовго. Війна увірвалася в життя неочікувано, змінивши його назавжди. До цього періоду всі загрози від сусідньої держави, про які я читав, виглядали, як неправдива інформація. Ніхто не хотів вірити, що таке може відбутися в наш час, коли все можна вирішити цивілізовано. Для мене цей час був часом випробувань, роздумів і змін, які мали не малий вплив на моє життя.

Коли почалася війна, я, як і багато інших, вирішив виїхати в безпечне місце, хоча його на той момент в нашій країні не було.

Тривога і страх за життя моїх рідних змусили мене покинути дім та друзів — місце, де я провів все життя. Ті два тижні, які я провів далеко від дому в невеликому сільському будиночку, де не було комфортних умов для життя, але головне – що моя сім’я була разом. Ми допомагали один одному впоратися з постійною напругою, страхом та очікуванням новин. Але згодом, зрозумівши, що в моєму рідному місті було спокійно, ми повернулися.

Повернення додому в умовах війни стало свідомим вибором, адже я відчував, що належу цьому місцю, що потрібно знаходити сили жити далі, попри обставини. Вдома було все рідне, все – з чим я виріс.

Потім мене почали охоплювати нові думки. Я багато міркував про своє майбутнє – як закінчити навчання, знайти роботу, яка б дозволила бути незалежним від конкретного місця. Я зі своєю родиною дуже хвилювалися за мого рідного дядька, який пішов добровольцем з перших днів війни на фронт, захищати нашу державу. Сумував за своїми друзями, багато з яких виїхали за кордон. Життя ставало іншим – я жив в нерозумінні, наче в ізоляції, в якій опинився через збіг обставин.

З часом, відчуваючи цей важкий вантаж, я став зосереджувати свої сили на чомусь конкретному, хотів зробити свій внесок, щоб хоч якось допомогти таким, як мій дядько – героям. Ми із друзями допомагали чим могли, і плетінням сіток, і збором коштів, проводили культурні заходи, допомагали переселенцям. Волонтерство дозволяє кожному відчути себе частиною чогось більшого.

Це дуже важлива справа, яка не тільки приносила користь суспільству, але якоюсь мірою змінила мене — дала розуміння важливості співчуття, підтримки тим, хто в біді.

Я почав шукати нові можливості, працював у різних галузях, створював контент, робив різні замовлення, щоб ще більше донатити й наближати нашу перемогу. Для того, щоб хоч якось абстрагуватися, я почав займатися спортом і графічним дизайном. Ці речі стали для мене не просто хобі, а способом підтримувати внутрішню рівновагу. В них я знаходив не лише втіху, але й мету – досягати результатів, рухаючись вперед, навіть коли здавалося, що опускаються руки.

Нещодавно мій дядько приїздив до нас, його нарешті відпустили у відпустку. Ми дуже зраділи, багато розмовляли, але я бачив, який складний емоційний стан він мав від побаченого і пережитого. Це показало мені, наскільки глибокими можуть бути рани війни. Можливо, я бачив його востаннє.

Ця зустріч залишила в моїй душі відчуття гіркоти й смутку, але також нагадала про те, наскільки важливо підтримувати близьких, бо вони можуть знаходитися там, де це вкрай потрібно — захищаючи нас.

За ці 1000 днів війни я зрозумів, що майбутнє ніколи не буде таким, про яке я мріяв. Війна навчила мене цінувати кожен момент і зосередитися на тому, що справді важливо. Вона показала, наскільки важливо бути єдиними, допомагати один одному, боротися за свободу і справедливість.

Пройшовши цей шлях, я зрозумів, що війна назавжди залишиться частиною моєї історії. Вона змінила мене, зробила сильнішим і відповідальнішим.

Тепер я знаю, що боротьба за мир – це не просто слова, це реальність, з якою щодня борються українці. Мій шлях війни ще не завершився, але я впевнений, що попереду нас чекає перемога і відновлення. Головне — не втрачати надії.