Мацюк Ганна, 15 років, учениця 10 класу Лопушненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (екстернатна форма навчання)

Вчитель, що надихнув на написання есе: Букай Надія Ярославівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Слово,від якого ідуть мурашки по шкірі. Війна… Пекло двадцять першого століття, яке зараз переживає кожен українець. Війна… Щохвилі заходити у телеграм і читати новини. Війна… Посивіла голова двадцятирічного військового. Війна… Жити від дзвінка до дзвінка близької людини і боятися кожного шурхоту або стуку. Війна… Прожити весну і літо як страшний зимовий день.

Двадцять четверте лютого п’ята ранку… День, коли зупинився час і все навколо стало сірим. Пам’ятаю, прокинулася від слів мами: «Доню, прокидайся! Почалося…». Її голос перебивають гучні вибухи…Очі наповнилися слізьми, а мозок не хотів сприймати цієї інформації, серце завмерло. У голову одразу стрілою вп’ялася думка: «Там брат! Де він зараз? Чи страшно йому, як і мені у цю хвилину? Ні він не боїться, він сміливий і розуміє, наскільки важливою для сім’ї і всієї країни його відважність та рішучість». Стараюся не думати про погане, хоча цілий день проводжу втупившись у телевізор, слідкуючи за новинами…

А як в той час почувалися мої батьки? Бабуся? Що коїлося в їхніх думках? Тоді усі боялися не тільки голосних звуків вибухів, а тихого дзвінка телефону. Уявляю як важко було моїй бабусі, кожен її волосок ще ставав білішим від думки про дорогого онука, який обороняє рідну землю. Серце стискається від кожної почутої новини…Страх…Біль за кожного молодого хлопчину, за кожного мирного жителя, за кожну тваринку і за кожну будівлю.

Двадцять четверте лютого… День, який перевернув світ вверх дном. Сьогодні уже 7 місяців, 19 днів, або 231 день від ранку, що не забудеться ніколи і ніким.

Ніхто з нас уже не повернеться з цієї війни. Навіть ті, хто повернеться. Ніхто не буде таким, як був до… Такого життя, як раніше, уже не буде. Саме зараз почала цінувати і розуміти важливість кожної людини в моєму житті, кожного турботливого повідомлення із запитанням: «Як ти?», кожного дзвінка від близької людини. Зрозуміла, що ми були невдячними і даремно нарікали на кожну невдачу. До того ранку не усвідомлювали, що таке справжня біда…А тут… Невже це все – кара за наші гріхи? Можливо.

Рідна столиця … Як боляче дивитися на зруйновані будинки. Як страшно чути гучні вибухи. Кожен вибух – наче ніж у серце. Тоді усвідомлюю, що міста, де нещодавно була на екскурсії, майже зруйновано за один день. Болить душа… Важко. Неймовірно важко мені, родині, але не брату, бо він військовий, він безстрашний, він захисник… Гордо слухаю новини про визволення Херсонщини і знову з’являться надія, з’являється віра. Віра у щасливе майбутнє. Мирне майбутнє. Майбутнє без війни і страху. І так станеться, бо «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»! Ми відбудуємо нашу країну. З крові та попелу, з мрій та сподівань, з болю і щастя збудуємо нові будинки, вулиці, міста…

Зараз я в Польщі. Вдячна жителям за теплий прийом. Навчальному закладу за знання. Довгими ночами обдумую детально кожну інформацію, почуту з рідної України. Радо читаю братові повідомлення. У них надія, віра, нескореність… На весь світ кричу: «Цінуймо мирне життя і тихі спокійні ночі. Не нарікаймо на будь-що - бувають ситуації страшніші. Ніколи не відкладаймо щось на завтра, живімо сьогоднішнім днем, дбаймо про майбутнє! Так БУДЕ!»