Ацегейда Надія, 9 клас, Лагодинецька гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Сімчук Ніна Дмитрівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені майже п’ятнадцять років — 5 листопада я святкуватиму свій день народження. Коли війна почалася, мені було лише дванадцять. У дитячому віці я вперше дізналася, що таке справжнє випробування і страх. Ми в Лагодинцях, у невеликому селі на Хмельниччині, завжди жили мирним і спокійним життям.

Наші поля, річки, і сільські дороги створюють відчуття, що життя тут ніколи не зупиниться. Але війна раптом зробила нас частиною великої історії.

І тепер навіть тут, у віддалених від бойових дій місцях, ми відчуваємо, що наш світ змінився назавжди.

Коли ми почули про повномасштабне вторгнення, це було як розбиття скла — світ тріснув, і ми всі відчули його болісний рикошет. Складно пояснити, що я тоді відчула: страх, розгубленість, нерозуміння — усе перемішалося. Чому це сталося? Чому ті, хто живуть на сході, повинні боятися виходити на вулицю, а наші солдати — ризикувати життям? Мені було страшно за тих, кого я ніколи не зустрічала, але чиї голоси, обличчя, історії були такими справжніми.

Мої рідні, друзі, сусіди стали частиною цієї нової реальності.

Кожен із нас втратив щось своє, навіть якщо не був змушений покинути дім. Хтось втратив близьких, когось раптово забрали в армію. Дехто, як і ми, залишається в тиші відносного спокою, але при цьому відчуває, як цей спокій хитається.

Я бачу, як мої батьки хвилюються щоразу, коли читають новини. Я бачу, як їхні обличчя стають серйозними, коли вони говорять про майбутнє. Ми всі тепер розуміємо, що майбутнє — це не просто щось далеке, а те, за що потрібно боротися вже зараз.

Попри це, я відчуваю, як наш народ зберігає світло всередині. Моя подруга розповідає мені історії про своїх рідних, які допомагають постраждалим, про людей, що знаходять у собі силу творити добро, навіть коли навколо руйнування. Це неймовірно. Усі ці люди — герої, які відстоюють не лише свою свободу, але й мрію про мир, про світле майбутнє для нашого народу. Їхній приклад надихає мене вірити, що ми теж можемо щось змінити.

Іноді я мрію про те, що наша країна знову стане вільною і мирною, де кожен, хто був змушений поїхати, зможе повернутися додому. Де замість тривог, що розривають тишу, ми чутимемо сміх дітей і музику свят. Це мій шлях — шлях віри в те, що добро завжди переможе, що українці відновлять свою землю і побудують на ній майбутнє для нових поколінь.

Справжня сила нашого народу — у здатності залишатися добрими, попри всі негаразди. Війна показала, що навіть у найтемніші часи ми можемо тримати світло надії, яке веде нас вперед. І я знаю, що це світло допоможе нам пройти через усі випробування, а головне — побудувати нову країну, в якій завжди буде місце для доброти, співчуття й миру.

Сьогодні я розумію, що мир — це не просто відсутність війни. Це можливість жити й мріяти без страху, це право бути почутим і зрозумілим. Це майбутнє, яке ми створюємо вже зараз, своїми словами, мріями й справами. І кожен із нас, навіть ті, хто не воює й не допомагає безпосередньо, робить свій внесок, залишаючись людяним.

Я сподіваюся, що всі ті, хто читає це, відчують силу надії. Наші мрії — це та сама зброя, яка захищає нас і веде вперед. Ми всі — частина одного великого шляху, шляху до миру, який розпочався для нас усіх у ту саму мить, коли світ навколо змінився.

Кожного дня я відчуваю, як наближаюся до свого майбутнього — того, в якому панує мир, розуміння і сила нашого народу. Ця війна навчила мене цінувати життя та цінувати кожен момент. Я вірю, що ми всі зможемо відбудувати не лише країну, а й наші душі.

Ми пройдемо через усі випробування разом, щоб одного дня побачити, як на нашій землі знову засяє світло надії.

Разом ми переможемо, і мир повернеться в нашу країну.