В першу ніч в селі всі люди по підвалах сиділи, бо росіяни вже ввечері приїхали в село. Cпочатку нас не чіпали, а потім почали ходити по дворах, усіх допитувати. А потім почалися обстріли. Я живу далеко від місця, де вони стояли. Людям порозбивало хати. Коли вони стріляли, то ми перейшли в підвали і там ховалися.

Людей вбивали, розстрілювали тих, хто служив раніше в АТО.

Їжі не було. Взагалі нічого не було. Окупанти не пускали ні в село, ні з села. У нас навіть хліба не було. Їли те, що мали. У кого з людей що було, тим і ділилися потроху. А потім уже нас випустили, і всі поїхали. У когось машини були, когось люди до себе брали. А кого не забрали, ті залишилися там. Росіяни ще й не пускали нікого в село.

Я виїхав спочатку до Запоріжжя, а потім переїхав в Одесу, коли там почалися обстріли. Тут у мене родичі, а там я був у гуртожитку, а потім переїхав до сина. У нас не було грошей, щоб квартиру винаймати. 

Тут спокійніше, трішки легше. Хоча б нагодує хтось. Поки що не так усе страшно, тому спокійніше, легше. Не так, як у селі, коли біля мене і кулі літали, і все вибухало. 

Якби це все закінчилося, я б повернувся в село. А зараз я й сам не знаю, що мені робити. Доводиться скитатися на старості. Аби в селі була ціла хата, то там би і жив. Але хати немає.