Остапчук Анатолій, 12-а клас, спеціальна школа №1 в смт Клевань

Вчитель, що надихнув на написання — Свиридюк Ілона Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни, мільйони зламаних доль, сотні знищених міст, але всього один винуватець терору.

Росія вчиняє жахливі злочини на території України, і кожен українець так чи інакше відчуває наслідки війни.

Вона торкнулася всіх аспектів життя: від школи до сім'ї, від друзів до майбутнього, яке тепер здається ще більш туманним.

Після лютого 2022 року життя кожного змінилося назавжди: хтось лишився дому, у когось загинув родич на війні, інші пішли захищати Україну зі зброєю в руках. Думаю, всі пам‘ятають той ранок, коли все змінилося. Спочатку все здавалося нереальним, було здивування, потім — страх, який паралізував дії. Згадую, як прокинувся рано-вранці і побачив стривожені обличчя батьків. Вони говорили про вибухи, про те, що війна почалася. Тоді я не міг повірити, що таке можливо в сучасному світі. Пригадую, перші тривожні ночі, проведені в невідомості, коли кожен звук здавався пострілом. Здавалося, що це якийсь страшний сон. Але війна швидко дала про себе знати. Потік інформації, дзвінки від родичів і друзів, які змушені були покинути свої домівки, тривога в очах дорослих — все це стало частиною мого щоденного життя.

Але поступово, день за днем, місяць за місяцем, страх відступав. З‘явилась лють на ворога і гордість за наших захисників, які незламно протистояли окупантам.

Живучи на заході України, недоречно жалітися на своє життя: у нас достатньо тихо в порівнянні зі сходом. Проте відлуння війни відчувається і тут: повітряні тривоги змушують знайти безпечне місце або хоча б вийняти навушники, щоб почути ймовірну небезпеку. Неодмінною складовою вечора кожного українця став перегляд новин. Кореспонденти тримають інформаційний фронт із перших годин повномасштабного вторгнення. Свідомі громадяни долучаються до волонтерства: донатять, плетуть сітки, збирають гуманітарну допомогу як для військових, так і для жителів близьких до фронту сіл.

За цей час ми навчилися відрізняти фейк від достовірної інформації, кожен став трішки політологом, медиком, військовим аналітиком та спеціалістом із розпізнавання дронів.

1000 днів війни — це мій шлях змін і дорослішання. З одного боку, я зрозумів, що означає бути відповідальним, як важливо підтримувати одне одного в складні часи. У школі ми почали збирати гуманітарну допомогу для переселенців, допомагати армії, писати листи-підтримки на фронт. Учителі не раз говорили про важливість єдності, про те, що кожен із нас може допомогти наблизити перемогу, навіть якщо ми не тримаємо зброю в руках. З іншого боку, усвідомив, наскільки важливі наші свобода і незалежність. Раніше я сприймав їх як належне, як щось само собою зрозуміле. Але тепер зрозумів, що

кожен день, коли можу ходити в школу, бачити своїх друзів і бути з родиною — це велике щастя, яке захищають наші герої на фронті.

За ці два з половиною роки побачив, як війна змінила нас. Мої друзі стали більш серйозними, все більше говоримо про майбутнє, але тепер воно для нас пов'язане не тільки з нашими особистими мріями, а й з тим, що чекає на нашу країну. Ми стали згуртованими, навчилися допомагати одне одному, цінувати кожну мить життя.

Я знаю: українці будуть стояти до кінця, попри втому, біль та сум, будуть боротися за правду та майбутнє своїх нащадків, адже кожен тримає свій фронт і вкладає лепту в нашу Перемогу над ворогом. Вірю, що Україна вистоїть та здійметься з руїн війни, ніби чарівний Фенікс, розправивши крила, полетить підкоряти нові висоти.