Яковенко Ольга, вчитель, Ліцей № 3 Охтирської міської ради Сумської області

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я — вчителька із міста Охтирка, Сумської області, і ці 1000 днів війни стали для мене найважчим випробуванням у житті. З перших днів усе перевернулося з ніг на голову. Російські танки, що проїхали через наше місто, здавалися кадрами з фільму, але, на жаль, це була жорстока реальність. Перші роки, дні й тижні війни змусили нас зрозуміти, що ми більше не можемо планувати своє життя, як раніше. Тепер кожен день — це боротьба за виживання, боротьба за право жити на рідній землі.

Коли почали літати літаки й падати бомби, здавалося, що небо саме розколюється від болю.

Розбомбили нашу ТЕЦ, залізничний вокзал, навіть і стару нафтобазу, на якій уже давно не було нічого, що могло б представляти цінність для ворога. Ці руйнування були не просто фізичними — вони розривали нашу душу, змушуючи нас відчувати безпорадність перед силою, що прагнула знищити наше місто.

Страх, який я відчувала в ті перші дні війни, був немов невидимий тягар, що навис над нами.

 Кожен звук — гул літаків, вибухи десь у далечині чи тріск вікон від ударної хвилі — здавалися ознаками чогось жахливого, невідомого, але неминучого.

Страх був таким сильним, що його неможливо було приховати навіть перед дітьми. В очах учнів з'явилося розуміння того, чого вони не мали знати у своєму віці. Ми всі боялися за своє життя, за життя наших близьких. Страху не було куди сховатися — він був усюди: у розбитих будівлях, у знищених дорогах, у кожному зруйнованому шматочку нашого рідного міста.

Однак найстрашнішим моментом був удар по міській раді — у самому центрі нашого міста.

Я добре пам'ятаю, як у темряві ночі я і двоє синів сиділи в погребі, намагаючись зігрітися і хоча б на мить заспокоїтися, але кожен новий вибух лише додавав жаху. Холод, темрява, відсутність світла — усе це стало символом нашого життя в ті перші місяці. Ми не знали, коли це закінчиться і чи зможемо ми побачити новий день.

Після того, як 93 бригада звільнила Тростянець, з'явилося відчуття полегшення. Це був важливий крок у нашій боротьбі за свободу, і я розумію, що ворог не всесильний. Але 1000 днів війни — це також 1000 днів болю, утрат і руйнувань, які залишили глибокий слід у кожного з нас.

Ці дні навчили мене цінувати життя, кожен день, проведений з рідними, кожну мирну мить.

Як учителька, я бачу, як війна вплинула на дітей — їхні очі більше не такі безтурботні, як раніше. Вони бачать і відчувають усе, що відбувається навколо, і це змушує їх дорослішати раніше, ніж це було потрібно.

Розмірковуючи про ці 1000 днів, я розумію, що вони не тільки про страждання. Це також час неймовірної стійкості та незламності.

Ми навчилися підтримувати один одного, допомагати та разом іти до перемоги. Охтирка, моє рідне місто, — це фортеця, яка стоїть на захисті України, і всі ми зробили особистий внесок у цю боротьбу. Хтось донатить, хтось волонтерить, хтось молиться, але всі ми об'єднані одним призначенням — наблизити день, коли Україна знову буде вільною і мирною.

Ці 1000 днів — це не лише про війну, але й про те, як ми стали сильнішими, як ми об'єдналися перед обличчям ворога. Ми продовжуємо вірити в перемогу й будуємо своє майбутнє, навіть коли війна ще триває. Бо Україна — це не просто країна. Це дім, за який ми боремося щодня, і який ми відстоїмо.