Линник Ярослав, 9 клас, ОЗ "Вирішальненська ЗОШ І-ІІІ ст. Сенчанської сільської ради Полтавської обл."
Вчитель, що надихнув на написання есе — Прокопенко Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Це слово завжди викликало у мене асоціації з чимось далеким і трагічним. Проте рівно 1000 днів тому воно стало моєю реальністю. Цей період розтягнувся на тисячі моментів болю, страху, втрат, але й незламності, віри, надії та єдності.

Кожен день війни — це випробування. Спочатку було важко повірити в те, що світ, яким я його знав, міг змінитися так раптово.

Гучні вибухи, сирени, трагічні новини, що зі швидкістю світла змінювали одна одну — усе це ставало буденністю. Страх за життя рідних переслідував на кожному кроці. Але з часом страх поступився місцем рішучості. Я зрозумів, що в цьому хаосі є лише два шляхи: опустити руки й змиритися або продовжувати боротьбу. Я вибрав друге.

За ці 1000 днів я став іншою людиною. Мій світогляд змінився: те, що раніше здавалося важливим, відійшло на другий план. Тепер найважливіше — це свобода, людяність, підтримка одне одного. Я навчився цінувати кожен момент тиші, кожну посмішку рідних, кожен день, коли можемо бачити мирне небо над головою.

Я бачив, як мій народ, моє село, мої друзі об'єднувалися у найскладніші моменти.

Ця війна відкрила для мене неймовірну силу українського народу — незламну, сильну, сповнену гідності та гордості. Волонтери, лікарі, військові — кожен на своєму місці робить усе можливе, щоб наблизити нашу перемогу.

Але були й втрати протягом цих 1000 днів, і це найбільший біль. Знайомі хлопці й чоловіки залишили своє життя на полі бою. Їхні імена ніколи не забудуться, бо вони віддали найцінніше заради нашого майбутнього. Сьогодні біля школи споруджені меморіальні дошки, на яких навічно закарбовані щасливі посмішки героїв. У центрі села — алея слави.

Тут тепер завжди переливаються барвами квіти, принесені вдячними людьми як символи вічної пам’яті про подвиг.

1000 днів війни навчили мене не опускати руки. Попри труднощі, я вірю в перемогу. Вірю в те, що ми побудуємо нову, сильну Україну, в якій кожен буде вільним і щасливим. І цей шлях, хоч і важкий, неодмінно приведе нас до цієї мети.

На початку війни я був простою дитиною, яка спокійно навчалася в 6 класі, виконував сумлінно домашні завдання та не переймався про своє життя. В одинадцять років я ще не розумів, що таке "війна на Батьківщині".

У перші дні війни ми з татом переживали лише за одне — за маму. Вона зустріла війну в Харкові, куди ще за пів року до повномасштабки поїхала на навчання.

Коли пролунали сирени в місті, вона зателефонувала нам і сказала: "Зі мною все добре, буду збирати речі, їду потягом до вас". Це дуже жахливо, коли ти далеко від своєї рідної мами і нічого не можеш зробити. Страх за свою найріднішу людину — перше почуття, яке охопило мене у ті дні.

У перші години російського вторгнення вже був організований рух гуманітарних потягів, на один з них встигла сісти мама. Вона повідомила нам цю радісну новину. Страшенно хвилюючись, похапцем збираючи необхідні речі, ми автомобілем вирушили назустріч мамі в містечко Ромодан, саме там повинен був зупинитися потяг "Харків–Ромодан".

Яке надзвичайне полегшення і щастя огорнуло нашу родину, коли нарешті ми змогли втрьох обійнятися!

З перших днів я зрозумів, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Перші новини про цю жахливу подію шокували. Я відчував безпорадність і страх за своє майбутнє. Віри й упевненості додала волонтерка. Усі люди об'єдналися заради перемоги. Хтось плів сітки, хтось закупляв дрони на фронт, чоловіки виготовляли «бандерівське смузі», а я малював малюнки і відправляв воїнам листи. Це було дуже круто — відчувати, що хтось радіє з твого листа чи малюнка, чекає на нього.

Сьогодні я розумію, що ці 1000 днів війни зробили мене тим, ким я є сьогодні.

Я вдячний за кожен подих свіжого повітря нашим воїнам. І хоча війна триває, вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і зробимо наше майбутнє ще кращим!