Ткаченко Валерія, 9 клас, ОЗ "Вирішальненська ЗОШ І-ІІІ ст. Сенчанської сільської ради Полтавської обл."

Вчитель, що надихнув на написання есе — Прокопенко Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна... Скільки жаху, розпачу і безпорадності у цьому слові. Усе, що я чула про неї — інформація з уроків історії та деякі розповіді від прабабусі. Ми це все сприймали як належне, як історичні дані, які давно-предавно минулися.

Я ніколи і подумати не могла, що зможу зустрітися з війною віч-на-віч. За 1000 днів війни багато чого змінилося у моїй рідній Україні, у моєму житті…

Коли почалася ця клята війна, я була ученицею 6 класу. Ніби й мало, але так багато вже часу пройшло! Жила спокійним, веселим життям, пізнавала світ у свої 12 років. Але 24 лютого 2022 року все пішло шкереберть! Коли вранці мене розбудила мама, я, звичайно ж, подумала, що потрібно збиратися до школи. Коли вона сказала: "Прокидайся, війна почалася", я їй, звичайно, не повірила, адже війна — це було для мене щось неможливе у ХХІ столітті. Та, на жаль, це була правда. Я навіть зараз до сих пір не можу у це повірити, а тоді...

Спочатку ми з мамою були шоковані, не знали, що нам робити, куди бігти. Постійно слухали новини, готувались до найгіршого.

Приготували тривожні рюкзаки, зібравши туди найнеобхідніше на перший час. Спочатку ми лягали спати одягненими, бо не знали, що нас чекає далі. З перших днів у селі не була налаштована сирена, тому важко було орієнтуватися, коли у нас небезпека, хоча небезпека була скрізь і постійно. І от коли налаштували оповіщення, ми вперше чуємо ці страшні звуки, які пробирають до самого серця, яке починає вискакувати з грудей! Вперше біжимо до укриття — підвалу, який знаходиться неподалік. В укритті було дуже холодно, і після відбою доводилося довго відігріватися.

Коли ми зрозуміли, що у нас більш-менш спокійно, то почали залишатися вдома і сидіти у коридорі між двох стін.

Поступово в розмову почало підкрадатися слово "звикання". Ми почали звикати до війни... Учні повернулися до навчання (дистанційного). Як же хотілося у школу: до бурхливого, але такого спокійного життя, до однокласників, сидіти в класі, слухати учителів, але тільки не це: "Повітряна тривога, пройдіть в найближче укриття".

Через рік після початку повномасштабного вторгнення ми повернулися до школи, де нас знову чекали вчителі, нові знання, і… підвал, який не давав нам забувати, що війна триває, вона нікуди не поділась, просто ми звикли до нових реалій... Вона нас змінила, зробила дорослими у наші юні роки...

Ми продовжували навчання, але по-новому, тепер волонтерство стало нормою нашого побуту. Щомісяця проводимо благодійні ярмарки, печемо й продаємо смаколики, різні вироби, зароблені гроші передаємо для наших сміливих воїнів-героїв. За ці 1000 днів ми навчилися плести сітки, з дому приносимо овочі для солдатів, малюємо малюнки, робимо сувеніри.

Війна продовжується... Мій шлях, моє життя разом з війною продовжується.

Тепер я ціную зовсім інші речі: спокій, тишу, радість від простих зустрічей з друзями (не в підвалі). Я звикла... Але все-таки вірю, що нас чекає довгоочікувана перемога, і я зі свого боку також вкладаю в це сили!