Сатулова Поліна, 1 курс, Національний університет "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зінов'єва Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи знаєте ви, що таке війна? Яка її мета? Це слово завжди здається далеким і нереальним, поки не стає частиною твого життя. Вже минуло 1000 днів від моменту, коли ми дізналися цю жахливу новину. Постало питання: як жити далі? Чи зможемо ми вижити? Чи не торкнеться це нашого дому? Уявлення про те, як ти вранці з тривогою переглядаєш новини й телефонуєш рідним, щоб дізнатися, чи все гаразд, стає реальністю. Той перший день війни назавжди залишиться в пам’яті кожного українця.

Я пам’ятаю, як о шостій ранку моя старша сестра забігла до кімнати й сказала: "В Україні почалася війна". У той день я мала йти до школи, але не хотіла цього. Хто міг знати, що навчання скасується через війну?

Я згадую, як говорили, що війна почнеться 16 лютого. Всі чекали: хтось боявся, хтось жартував, а хтось просто не вірив. Коли нічого не сталося, паніка зникла, і майже ніхто не думав про загрозу. Але цей кошмар став реальністю, і тепер майже кожен день гинуть люди: жінки, чоловіки, діти, літні люди.

Кожен день ми живемо як під дамокловим мечем, а хочеться жити вільно, дихати вільно, мріяти та планувати своє майбутнє вільно...

Що я відчуваю зараз? Ненавиджу війну. Не можу змиритися з тим, що люди гинуть лише через чиюсь амбіцію чи бажання захопити територію. Ми звичайні люди, але нічого не можемо змінити в цій ситуації. Гнів людей не зникає безслідно, і завжди знайдеться хтось, хто розпалить конфлікт знову. За час війни в моєму серці відбулося багато змін. Ми всі стали іншими, хоч і не завжди помічаємо цього. Наші емоції під час обстрілів, співчуття та страх згуртували нас ще більше. Війна робить нас сильнішими, але вона також відкриває наші серця для доброти та співчуття.

Ми повинні пам’ятати про це, навіть у найтемніші часи. І коли прийде мир, ми зможемо святкувати не лише нашу перемогу над ворогом, а й нашу.

Ця війна не повинна була початися, але вона розпочалася і принесла лише біль, страх і відчуття безсилля. Наші воїни також не хочуть помирати, але вони йдуть у бій, бо мають що захищати: наше майбутнє, нашу країну, право на свободу і мирне небо. Я давно не бачила феєрверків і вже забула, як вони виглядають насправді. Тепер навіть не знаю, як реагуватиму на цю красу.

А як будуть реагувати діти, які з дитинства знають, що таке війна? Один спогад може налякати їх, особливо коли немає сигналу повітряної тривоги.

Ми можемо лише сподіватися, що все закінчиться якнайшвидше, що наш біль нарешті припиниться. Щодня бажаю, щоб це був лише поганий сон, від якого кожен українець зможе спокійно прокинутися. Як жаль, що це не сон. Це боляче — втрачати близьких через війну. Боляче усвідомлювати, що війна взагалі існує.

Напевно кожен з нас колись думав: «А якби війни не було?» Але на жаль, вона є і буде існувати завжди.

Ця тисяча днів у страху за близьких викликала в мені лише одне бажання: «Я хочу, щоб усі ми вижили й витримали це». Чи була причина початку цієї війни настільки важливою? Чи варто було це того? Я так не вважаю. Сподіваюся, що жоден справжній українець так не вважає. Війна забрала у нас занадто багато — стільки, що кладовища розростаються разом зі сльозами родин, які втратили когось із близьких.

Це повинно закінчитися. Рано чи пізно. Я вірю в це і бажаю іншим також вірити в мир, який прийде після війни.

Україна відродиться — вона стане ще красивішою та сильнішою. Я бачу країну, де люди об’єднуються для спільної мети, де панує доброта і справедливість. Ми зможемо відновити зруйновані міста, відновити довіру один до одного і створити нову історію — історію перемоги над темрявою.