Савуляк Олена, 11 клас, Теплицький ліцей з початковою школою та гімназією Теплицької сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Арікова Тетяна Степанівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого, ранок. Як звичайно збираюся до школи, але бачу стурбовані та схвильовані обличчя батьків. Вони мовчать, не хочуть мене з братом хвилювати. До школи не пускають, ми залишаємося вдома (в уявній безпеці). Розпочалася війна? ВІЙНА! ВІЙНА — це якесь незрозуміле, страшне, наповнене болю і стражданням слово.

Коли розпочалася війна, я була у восьмому класі. Щойно закінчилися епідемії та карантини, і я вже почала звикати до нових викликів шкільного життя.

Як одного дня світ навколо мене раптово і неочікувано змінився. Тоді, здавалося, що війна — це щось далеке, що стосується інших, але не мене. Проте вона дуже швидко стала частиною нашого повсякдення. Щоденні повітряні тривоги, тривожні повідомлення від друзів та родичів, а головне — невпевненість у завтрашньому дні.

Пам'ятаю той перший місяць війни, коли ми не знали, що буде далі, не бачили свого майбутнього.

Зима, холод, тижнями відключене світло. Ми слухали новини по радіо і намагалися зрозуміти, що буде далі. Батьки постійно розмовляли про те, що робити, якщо доведеться виїжджати, і куди подаватися. Вони не показували свої страхи, але я бачила їх у кожному погляді, у кожному слові, коли вони обговорювали, як жити далі.

Мені важко було повірити, що це реальність. Якийсь час відчувала себе ніби у фільмі, у якому, як мені здавалось, не було щасливого кінця. Та згодом прийшло розуміння: війна — це вже частина мого життя. Світ більше не буде таким, яким був раніше. Треба жити.

Перші місяці думки про навчання здавалося були другорядними. Вчителі намагалися організувати дистанційне навчання, але Інтернет то зникав, то був недостатньо стабільний.

Було важко зосередитися на математиці чи українській мові, коли над головою лунають сирени і вибухи. Проте з часом навчання стало тим, що тримало мене в реальності, допомагало не втратити сенс.

Згодом ми вийшли на очне навчання. Звісно, ми більше не ходили на уроки так само спокійно, як раніше. Вчителі були готові евакуювати нас у випадку небезпеки. У класах були заздалегідь підготовлені плани дій на випадок повітряної тривоги. На уроках було складно зосередитися. Голови були зайняті іншими думками, серце калатало від кожного гучного звуку за вікном. Вчителі, хоча й намагалися викладати матеріал, часто робили паузи, аби заспокоїти нас і підтримати морально. Це були вже не просто уроки, а справжні години психологічної підтримки.

Кожен новий день приносив нові виклики. Були моменти, коли під час уроків лунали сирени, і ми швидко залишали класи, спускаючись до укриття.

Там ми намагалися якось відволіктися від негативних думок про небезпеку. Проте, навіть у такі моменти, школа залишалася для нас місцем, де ми могли хоча б на якийсь час відчути себе трохи захищеними та не такими самотніми.

Навчання офлайн в умовах війни стало випробуванням, але водночас це допомогло зберегти відчуття нормальності серед хаосу. Уроки давали змогу не тільки продовжувати навчальний процес, але й триматися разом, підтримувати одне одного в цей важкий час.

Життя — це як час, воно невпинно минає: хвилина, тиждень, рік... Вже третій рік... Час дуже швидко минув.

І тепер я одинадцятикласниця. Через стільки років війни я стала значно дорослішою. Поступово прийшло розуміння, що війна — це не лише страждання та страх, а й внутрішня боротьба за свої мрії та майбутнє. Незважаючи на все, я маю мрії, і вони за цей час тільки зміцнилися. Зараз моя найбільша мета — вступити до бажаного університету, отримати знання, які допоможуть відбудовувати мою країну після війни.

Саме це і навчило мене цінувати життя.

Кожна зустріч із рідними, кожен день без вибухів та тривог — це подарунок, який я більше не сприймаю як щось звичайне. Батьки завжди були поруч, підтримували, навіть коли їм самим було важко. Зараз у нас найбільше вірять батьки і вчителі, мені часто казали: "Ви — наше майбутнє. Те, за що ми боремося". Ці слова глибоко запали мені в душу. Вони стали для мене чимось особливим. Я хочу жити так, щоб не зрадити цю віру в нас.

Ці дні війни змінили мене. Я втратила частину дитячої безтурботності, але здобула силу й упевненість.

Тепер я знаю, що готова до будь-яких викликів, які зустрінуться на моєму шляху. Знаю, що можу боротися, як борються всі українці за нашу свободу.

Попереду ще багато важких днів, екзамени, вступ до університету, але я вірю в нашу перемогу. Вірю, що цей шлях, яким я йду зараз, приведе мене до мрій, які одного дня стануть реальністю. І навіть якщо війна зруйнувала багато планів, вона не може зруйнувати нашу волю до життя, нашу мрію про мирне майбутнє.

Зараз я не просто випускниця, яка мріє вступити до ВНЗ. Я — частина великої боротьби за нашу свободу, за право на майбутнє, за право жити в країні без війни. І це найбільший урок, який я засвоїла за ці тисячу днів війни.

І я вірю, що нарешті, це безумство, яке відбувається в державі, скінчиться. І моя родина буде спати спокійно всю ніч, а не прокидатися від тривог і слідкувати, куди летить дрон чи ракета. Я хочу жити у моїй вільній і незалежній Україні, де кожен з нас (майбутнє покоління) зможе реалізувати свої мрії і бути корисним.