Бабенко Олена, Ліцей «Крижанівський» Фонтанської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Овсянік Людмила Олександрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Сніг. Господь змилостився і послав на понівечену землю снігу… Білого й м’якого. Наче забинтував рану чистими бинтами, щоб загоїлась, сховав від вразливих очей ті глибокі криваві порізи, ті вирвані живі шматки земної плоті. І не видно під снігом ран та виразок. Здається, сніг, наче чистий аркуш паперу, намагається тебе переконати, що все тільки починається. Бачиш — твій аркуш пустий. Ще немає ні слова, ані літери… Немає болю, крику і туги… Немає нічого, окрім білого чистого й хрусткого снігу. Тобі хочеться вірити в це марево…

Дмитро вже не пам’ятав, скільки днів, тижнів тривало це пекло. Маріуполь став справжнім випробуванням не лише для його жителів, а й для захисників — наших воїнів.

Його бригада морської піхоти зустріла війну саме в цьому величному й гордому місті — Маріуполі. Підрозділи військової частини тримали оборону. Рота Дмитра по кілька разів на день відбивала атаки росіян. Того ж дня морські піхотинці викликали вогонь на себе, даючи змогу своїм побратимам виявити вогневі точки противника й уразити найбільш небезпечні броньовані цілі. І з цим завданням вони впоралися на відмінно. Дехто з побратимів з того бою вже не повернувся…

Безсоння… Іноді він відразу засинає. Ні, це не той сон, що дає відчуття відпочинку…

Це той сон, коли ти серед ночі різко відкриваєш очі, намагаєшся схопити повітря і не можеш. І вкотре відчуваєш кожною клітиною тіла неминучість подій. «Чому я не вмер?» — думає він майже щоночі. І від цього розуміння помирає щоразу заново, щоб потім рвучко схопити повітря і… знову повернутись у реальність… І ось ця ненависна реальність полону витісняє залишки сну, перетворюючи ніч на каторгу…

Він жене від себе війну й поринає в спогади. Уже в старших класах він посерйознішав, почав займатися спортом, підтягнувся в навчанні.

Готувався стати військовим, як батько. П’ять років навчання у військовій академії пролетіли дуже швидко. Такі жадані лейтенантські погони морського піхотинця вже на плечах. Попереду — ціле життя!

…Здається, здригалися земля і небо одночасно від тих вибухів у промзоні Маріуполя. Плавився метал, руйнувалися бетонні стіни, а люди вистояли.

Кажуть, що люди на війні не знають днів тижня. Дмитро теж не знав ні днів, ні чисел, лише пам’ятав, що треба зателефонувати мамі. Така можливість випадала дуже рідко. Щоразу маму заспокоював, що ніхто тут не стріляє, живуть солдати мирно й просто охороняють Маріуполь…

…Скільки часу він пролежав серед мертвих тіл своїх побратимів, уже не пам’ятає. Без води, без їжі, без медичної допомоги.

Від вибухів російських снарядів, які падали зовсім поруч, його підкидало. Ворог не заспокоювався — бив із кораблів, скидав бомби з літаків, випалював усе навколо фосфором… Від людського болю стогнала сама земля. Чи можна виміряти біль словами, чи можна вилікувати біль часом?

Він ударявся ребрами об землю, стогнати не було вже сил, та й не почує ніхто…

Увечері подумки попрощався з життям і з усіма, кого любив, не сподіваючись вранці знову побачити сонце. А вночі пішов дощ, який трохи розбудив пораненого, повернув до свідомості. Захотілося жити!… Коли починався жар, він міцніше обіймав холодну землю, аби остудитись. Скільки пройшло часу, вже не знав і не рахував. Спрагло ковтав дощові краплі — холодні, брудні, але такі солодкі… А потім його розбудив незнайомий голос: «Званіє. Должность. Номєр часті…»

«Чому я не вмер?» — повторював він щомиті…

Вісімсот сімдесят третій день полону… Вісімсот невідомо яка ніч… І як тут заснути, коли твого минулого вже немає. Його відібрали разом із Маріуполем. Вісімсот невідомо який ранок, щоб знову повірити і сподіватися, щоб жити…

«Треба жити, треба жити, — Дмитро вкотре знову налаштовує себе і повторює, як молитву: — Так, я зможу, я виживу. І ніякі ваші тортури не зламають мене! Всьому, навіть найстрашнішому, приходить кінець. Головне — вистояти…»

На 887 день страшного пекла російського полону старший лейтенант ЗСУ Дмитро Дмитрієв вперше побачив сонце, рідне українське сонце…