Король Вероніка, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №140 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Курганська Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

П'ята година ранку, вибухи, повітряна тривога… Саме так розпочався мій день 24 лютого 2022 року. Це було настільки неочікувано, що повне усвідомлення російського збройного вторгнення прийшло не одразу, спочатку єство навідріз відмовлялось сприймати цю реальність. Світ змінювався кожну хвилину, події назавжди руйнували узвичаєну картину миру.

Я не готова була до таких разючих змін, моя душа все ще трималася за спокійне життя: рідну домівку, друзів, улюблений Харків.

Відчуття, яке не покидає мене з того часу, –  самотність. Багато моїх друзів та рідних виїхали з рідного Харкова, я теж на деякий час переїжджала до передмістя. Все змінилося з того часу, минуле знищене. Треба було розпочинати заново. Я відчувала, що проживаю не своє життя, зовсім мені не відоме. Найприкріше, не знаю, як жити в таких умовах, у такому світі, як триматися на зв’язку з рідними і, найголовніше, чим допомогти.

І хоч навколо було багато людей, я відчувала себе зовсім самотньою в новому небезпечному житті.

Самотність, обстріли, жахливі новини про смерть й руйнування – це, на жаль, тепер мій новий світ, я його частина. Спогади про довоєнні роки стиралися, губилося в пам’яті, якою я була, ким хотіла стати, чого прагнула. Я існувала, можливо виживала, але точно не жила.

Мені дуже допомогло повернення до найдорожчого місця на всій землі – рідної домівки.

Я побачила: моє місто тримається! Його ще можна відбудувати, захистити від ворожого російського вогню. Є за що боротися – за всіх українців, за рідний незламний край. Я побачила людей навколо себе, таких же, як і я – втомлених, але витривалих. Усвідомила, наскільки важливо зараз підтримати інших, свою сім’ю, друзів, знайти себе в нових реаліях.

Бо треба жити. Всім нам треба жити. Серед новин й проклятої війни.

Ця переломна мить була для мене нелегкою. Важко тримати душевну рівновагу, коли проливається кров, руйнуються рідні до болю тобі місця. Проте важливо зрозуміти – твоя тривога тобі не допоможе, треба діяти, допомагати Україні так, як кожен з нас у змозі, адже без боротьби немає перемоги.

«Кожен мусить пізнати свій народ і себе в ньому», – писав видатний український філософ та мислитель Григорій Сковорода.

Я, як і багато інших українців, відкрила суть цього вислову. Зрозуміла незламність і силу українського народу, відчула його розтерзану та зболену душу, злилася з ним у сприйняттях і прагненнях. Минулого не повернути, війна залишає руйнівний слід у нашому житті та пише нові сторінки історії. Але вона змінила мій світогляд, навчила цінувати людей, своє місто, Україну, кожну хвилину життя, і незадимлене від пострілів небо, і таку цінну тепер тишу.

Я готова допомагати всім, хто того потребує, вчитися для захисту та розбудови нашої держави.

Мої цілі – вже не ті, що були раніше, але і я вже не та. Відчуваю себе майбутнім України і ніколи не падатиму духом, адже ми всі – частина незламного народу, який обов’язково переможе.