Макогон Майя, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 172 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вакуленко Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – жахливе слово. Вона підштовхує людей до насильства, вимагає вбивати, через неї страждають усі: жінки, чоловіки, діти… Стільки приносить горя! Війна руйнує життя, позбавляє спокою. Стільки людей гине, стільки руйнується будівель і цілих міст! Люди залишаються без даху над головою, багато хто змушений залишити свої рідні домівки, починати будувати нове життя або просто намагатись вижити.

24 лютого 2022 року війна прийшла і до нас. Це мав бути звичайний, нічим не особливий день, але доля вирішила інакше. Тоді ми вперше почули вибухи.

Так, згодом до цього звикаєш, але тоді…, тоді все було інакше. Йшов наступ, наступ на Харків, моє рідне місто. У це неможливо було повірити. Я не знала, що робити. Батьки вирішили їхати. Поїхали ми в село, де в подальшому провели місяць. Напевно, це був найдовший місяць у моєму житті.  У нас не було ні світла, ні води… На щастя, мали генератор, який заводили кожного ранку на годину, щоб зарядити телефони та набрати води. А що вже говорити про інтернет! І я почала більше читати. У нас там зберігалися деякі художні книги – це твори Артура Конан-Дойла та Джека Лондона. Читала  майже цілими днями і мені це подобалося. Пам’ятаю як випав сніг. Він був такий гарний, так яскраво сяяв на сонці. Але на нього було боляче дивитись, він так нагадував мирні часи, коли ми просто так, нічого не боявшись, грали з друзями надворі.

Недалеко велися воєнні дії. Над нами постійно гули літаки, було чутно вибухи. Невдовзі підірвали міст. Тому, коли з’явилася можливість виїхати, довелося переправлятися на човні.

Нам пощастилося: село, з якого щойно виїхали, було окуповане. Але й тоді ми не повернулися додому. Батьки просили допомоги у родичів, які проживають на Західній Україні. Так, прихистили. У них  прожили ще два місяці. Там, звісно, було спокійніше: грали у футбол, лазили по деревах, почали навчання в іншій школі, але все ж таки хотілося додому. Траплялося багато чого цікавого і взагалі все було добре, ми були у безпеці. І по-своєму було  важко. Ось спробуйте жити в будинку, де, крім вас, знаходиться ще восьмеро людей! Звісно, ви вже через кілька днів будете готові на що завгодно, тільки б побути наодинці. А ось у мене такої можливості не було. І взагалі, я завжди любила Харків і клялася, що буду жити у ньому завжди.

Як я раділа, коли ми нарешті повернулися, не зважаючи на зруйновані будівлі й постійні обстріли. Харків все одно залишається для мене найкращим.

Але вдома ми залишалися недовго, вже восени  полетіли до Америки.  Гадаю, що ця подорож була для мене найважчою. Інша мова, навчання в двох школах, неможливість вийти на прогулянку – все це давило на мене. Було дуже важко: я сумувала за татом, за будинком, за своїм ліжком… І тоді  зрозуміла, що ніяка інша країна не замінить Батьківщину. Для мене вона назавжди залишиться найкращою та найріднішою. Я все люблю у ній: людей, міста, річки, села… Так, звісно, інші країни теж можуть бути красивими, гостинними, мати чудових людей, але вони все одно будуть інші – чужі!

Я вірю, війна нас не зламає. Як раніше, можливо, вже не буде, але все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Я вірю в нашу перемогу! Вірю, що колись настане мир! Слава Україні!