Як і всі, ми колись мріяли про власний дім, про те, що наша родина буде зростати. Ми планували дітей, мріяли про собаку та котика. Але події 2022 року назавжди змінили наше життя: ми з донькою тепер живемо в зовсім іншому куточку країни. Нам уже вдруге довелося все покинути і втікати від війни. Цього разу було набагато важче, тому що ми залишилися без тата - він на службі і лише інколи приїздить до нас. Коли він поруч це завжди свято, але воно швидко закінчується, і ми знову залишаємось удвох. Повернутися до нього ми не можемо: чоловік каже, що там дуже небезпечно, і йому спокійніше, коли ми в безпеці.

Найстрашнішим досвідом для нас став початок повномасштабного вторгнення - прокинутись від вибухів у рідному місті, а потім шість днів поспіль просидіти в укритті. Найважчим моментом після цього виїзду стала тривала розлука з батьком і чоловіком. Хоч ми й далеко, тут інколи теж страшно, бо постійно чути звуки тривоги, летять ракети чи шахеди. Донька не була свідком якихось інших страшних подій, але самі вибухи, сирени та загальний стан речей навколо мали свої важкі наслідки для її психіки.

Ми з донькою намагаємось відволікатись, займаючись волонтерством. Вона обожнює тварин, постійно їздить до притулку вигулювати собак, ми разом піклуємось про чотирилапих та допомагаємо іншим дітям-переселенцям і місцевим жителям. Донька дуже активна, любить усе, що можна робити гуртом: малює, займається ліпленням, танцями та мріє про нові мандрівки, тримаючись за ці захоплення у нашому відірваному від дому житті.