Ми з Оріхова. Маємо двох дітей. До війни жили добре, побудували будинок. 

Коли розпочалася війна, був шок. Хоч і говорили по телевізору про таку можливість, ми всерйоз це не сприймали. Думали, що росіяни нас лякають. Виявилось зовсім навпаки. 

Перший снаряд прилетів 6 березня. Це було біля нашого будинку. Окупанти дуже швидко дійшли до Оріхова. Поряд біля нас є багато сіл, які рашисти окупували. З тих сіл щодня йдуть обстріли по нашому місту. 

Спочатку ми відправили своїх дітей на Закарпаття. А потім, коли у будинку вже не стало вікон і ми постійно перебували у підвалі, вирішили виїхати і ми. Батьки залишилися вдома. Ми за них дуже хвилюємося. У нас ще в Оріхові залишилося дві неходячі бабусі по 92 роки.

Іноді ми їздимо до Оріхова. Привозимо ліки, продукти. Територія неокупована, то нас пропускають. Коли не поїдемо, завжди сидимо у підвалі, тому що тривають постійні обстріли і вдень, і вночі. З нашого міста вже майже нічого не залишилось - розбите все. Навіть якщо люди повернуться, їм нікуди буде йти. 

Ми перебуваємо у Запоріжжі. У нас місто невеличке, а Запоріжжя все-таки - обласний центр. Людей багато. Психологічно важко. 

Нам дали прихисток. Не беруть з нас грошей за житло. Платимо лише за комунальні послуги. Дякую людям за те, що відгукнулися і поставилися з розумінням до нашої ситуації. 

На жаль, з роботою тут складно, але ми викручуємося і чекаємо, що з'явиться можливість повернутися додому. 

Хотілося б, щоб Запорізьку область якнайшвидше звільнили. Наші військові дуже стараються. 

Сподіваюсь, що буде краще, ніж зараз. Ми стільки життів поклали за нашу свободу, за те, щоб наші діти жили в спокої.