Ми з Бахмутського району. У мене двоє дітей. Молодша семирічна донька має інвалідність. 

Війна нас застала вдома. Коли щось летіло, ми лягали на землю, закривали вуха, накривали голову. Погреба у нас не було, щоб ховатися.  

Був страх і паніка. Я ніколи не очікувала, що буде війна, що росія так зможе вчинити. 

Не було ні світла, ні води, ні газу. Стріляли кожен день. Кілька разів у нас на подвір'я були влучання. Побило все: господарство, будинок. І ми виїхали. Дякую людям, які нам допомогли з евакуацією. З нами їхала мама мого чоловіка - їй 82 роки. Їй було важко пересуватися, вона дуже намучилась. 

Було важко - моталися з місця на місце. Де було житло, не було роботи. Ми толком не взяли з собою нічого - ні одягу, ні найелементарніших речей. Потихеньку щось купуємо - ковдри, подушки. Дякую, що завдяки гуманітарній допомозі немає проблем із продуктами. 

Донька боїться всього, будь-якого звуку. Та й ми так само. Від будь-якого різкого звуку присідаємо, вуха закриваємо. У молодшої, Поліни, взагалі істерики. 

Я хочу, щоб війна скінчилась. Дуже хочеться додому. Але поки там російська окупація, ми туди не повернемось. Нині живемо одним днем. 

Все буде добре - Україна переможе і ми все відновимо. Сподіваюсь на це.