Коли тримаєш у руках уламок вагою у 400 грамів, усвідомлюєш: це не просто метал. Це доказ того, що смерть пролітала над твоєю хатою зовсім поруч. Саме так згадує перші місяці вторгнення Валентина з Преображенки — села, яке стало однією з перших мішеней у Пологівському районі.

24 лютого 2022 року в їхньому домі ще стояла тиша. За кілька днів вибухи почали чутися здалеку, а потім — усе ближче. Люди в селі прокидалися від тривожних новин, дзвінків рідних з окупованих Пологів і перших пострілів, що вже не здавалися далекими. Тероборона збиралася поспіхом, а сусіди зранку виходили з підвалів і вже не питали, чи почалася війна — її було видно в розбитих вікнах.

Жити вдома ставало дедалі небезпечніше. Газ зник, світло давали уривками. Чоловік Валентини — інвалід другої групи — міг спуститися в підвал під час чергового обстрілу, але повертатися звідти йому було вже дуже важко. Коли черговий снаряд прилетів у город, родина зрозуміла: залишатися смертельно небезпечно.

Вони виїхали до Запоріжжя. Донька винаймала маленьку однокімнатну квартиру, де сім’я тимчасово оселилася. Та життя в тісноті стало лише початком нових випробувань. Чоловік на тлі стресу став втрачати зір, лікарі терміново призначили операцію. Три їхні будинки зруйновані, бізнес — теж. Сім’я залишилася буквально з нічим.