Живемо ми в місті Лебедині Сумської області. Я в декреті, чоловік працює. Звісно, неочікувана була війна. Мені о п’ятій ранку зателефонував брат і сказав, що почали стріляти. Потім я зателефонувала ще одній знайомій, і вона також казала, що все почалося. 

І почалося: по підвалах сиділи, боялися, щоб ракета нікуди не прилетіла. Більше всього за дітей боялася. Коли літали літаки – це найстрашніше.

Ми запасливі люди, їжі трошки було. Наступного дня ходили по магазинах, шукали, що є, то трошки запаслися. У нас газова плита, пічне опалення. Коли вже були сильні обстріли, то світло почало пропадати, але рятувала пічка.

Ми в підвалах просиділи до середини березня. Радісно було, коли Сумську область, Тростянець звільнили.

Я думаю, чим скоріше війна скінчиться, тим краще, бо вже дуже багато людей вона забрала. Думаю, що в майбутньому все буде добре, будуть діти навчатися, радіти життю, ходити в садочки.