Я з села Пологи Запорізької області. У мене є син, донька і онука. Я працювала на ринку. Уранці 24 лютого прийшла на роботу. Тільки-но почала розкладатися – зателефонувала онучка із Запоріжжя і сказала, що почалася війна. Я ще день попрацювала, а потім залишилася вдома. Син також не пішов на роботу. Лунали обстріли. Зникло світло. Обстріли починалися раптово. Ми навіть не встигали добігти до підвалу. А третього березня російські військові окупували наше село.
Росіяни пограбували магазини. Добре, що були люди, які їздили до Запоріжжя по продукти й перепродавали їх. Було дуже дорого, але ми могли хоча б щось купити. А от дістати ліки було проблематично. В аптеках не залишилося медикаментів.
Я дуже злякалася за сина: коли розпочався обстріл, він був на вулиці, а я – в будинку. А якось ми йшли по продукти й раптом побачили, як низько летіли літаки й скидали бомби. Ми забігли у найближчий двір і сховалися.
Обстріли часто заставали нас зненацька. На моїх очах авіабомба влучила в чотириповерховий будинок. Після всього побаченого і пережитого я стала нервовою, у мене почали труситися руки.
Газу не було кілька днів після влучання в газопровід. Деякий час не було води. У нас є колодязь. Ми набирали воду в баклажки й возили на велосипеді сестрі.
Нам не хотілося залишати житло, тому ми відразу не виїхали. А коли росіяни почали обстрілювати житлові будинки, ми попросили волонтерів, щоб вони вивезли нас. На блокпостах окупанти наказали сину роздягнутися, а мене і його дівчину не перевіряли. Ми приїхали до внучки у Запоріжжя. Надіємося, що скоро закінчиться війна і повернемося додому.
