Я зі Степногірська. Життя до війни було безтурботним. Від початку війни відбулась повна переоцінка цінностей. Розумієш, що дійсно важливо, а що - ні. 

Я до останнього трималась. Думала, що це ніяка не війна, а просто провокація, що росіяни нас лякають. Згодом, з усвідомленням, що все серйозно, у мене почалась паніка, стало дуже страшно. Я не знала, що відбувається, що буде далі.

Коли прилетіло на подвір'я, стало зовсім страшно. Зібрали речі і поїхали. 

Коли переїхали до Запоріжжя, спочатку жили зі свекрухою. Потім почали шукати окреме помешкання, але далеко не всі хочуть здавати житло переселенцям. Ціни на квартири дуже виросли. Важко жити з усвідомленням, що ти живеш не у власному домі. 

Добре, що нас не забувають - є і гуманітарна допомога, і невеличка фінансова підтримка. 

Батьки залишились без житла. Дві родини тепер живуть в одному домі. Це важко. Батьки дуже переймаються. 

Степногірськ і Запоріжжя розділяють 40 кілометрів, а це як інший Всесвіт. Там бомблять жахливо, снаряди щодня у городи прилітають. А тут люди живуть повноцінним життям. Так, теж є влучання, але життя вирує. 

Я знайшла заробіток в інтернеті. 

Війна закінчиться нашою Перемогою. Звісно, що не через місяць, а набагато довше. 

Своє майбутнє бачу квітучим. Будемо піднімати країну.