Я з чоловіком мешкала на околиці Харкова неподалік від військової частини. Коли росіяни бомбили її, частково постраждав і наш будинок. З вікон квартири я бачила, як обстрілювали Салтівку. 

24 лютого, опівдні, ми з чоловіком поїхали в метро. Місто наче вимерло: магазини не працювали, не було людей на вулицях. Через три години ми повернулися по дідуся і собаку та виїхали з міста. 

28 лютого повернулися по речі. Поїхали через центр Харкова. Побачили зруйновану будівлю міської ради. У нашому районі вже були окупанти. Деякі будинки згоріли. 

Ми швидко зібрали речі й поїхали назад. Тільки-но рушили – почався обстріл. Один снаряд розірвався поряд з нашим будинком. Якби затрималися трішки довше, то не виїхали б. 

Ми виїхали у Жовті Води. Це місто, в якому я народилася і виросла. Нещодавно чоловік повернувся до Харків. Я також інколи їжджу туди по роботі. Місто живе. 

Наш будинок пошкоджений, є проблеми з комунікаціями, але вони вирішуються. Я вірю в нашу перемогу. Ця віра породжує бажання жити. Ми все відбудуємо. 

Я переглянула свої погляди на життя. Тепер буду більше цінувати себе, свій час і все, що маю, а також кожну мить, проведену з рідними та друзями.