Я на роботі була. Зранку зателефонував син і каже: «Мамо, можна до тебе дітей завезти, бо війна почалася». Так і почалося.

Ми з чоловіком сиділи вдома. Староста попросила допомогти видавати «гуманітарку». Вважайте, до вересня нас у селі було 77 чоловік. Потім, коли почалися дуже сильні прильоти, люди повтікали.

Хіба можна так жити? Все шокує, ці всі обстріли.

Мій чоловік загинув. Діти в Запоріжжі працюють. Важко було виїхати, бо мости розбиті, але виїхали. Нормально вже все. У Запоріжжі також прильоти, то я вже не боюсь, я і не таке бачила.

Мені якби швидше війна закінчилась, бо люди не витримують. Треба щось робити. Весь світ не може зупинити тих росіян. Якби моїх дітей і онуків не зачепило, а я якось переживу.