Я з міста Оріхів, мені 68 років. Є чоловік, донька. Ми були вдома, зранку чоловік включив телевізор, - там і побачили, що війна. Потім якось швиденько росіяни до нас підійшли, і почалися страшні обстріли.
Коли по місту почало сильно прилітати, страшно було. Донька сказала: «Виїжджайте, бо ще додому прилетить», - от ми зібралися і поїхали. Сусід вивіз нас своєю машиною, а взагалі багато наших односельчан виїжджали автобусами, які організовувала міська рада.
У нас там сильні бойові дії, - вже, мабуть, більше половини домів розбитих. Я недавно їздила – бачила, що в моїй хаті ні вікон немає, ні даху.
Важко, що чоловік після інсульту: майже не ходить, погано говорить. Я за ним приглядаю. Допомога є гуманітарна - то не можу сказати, що нема чого їсти. Вода є, світло є.
Мені - якби швидше війна закінчилася, та повернутися додому, щось робити, відновлювати дім. Вже чекаємо, надіємося.
